Глава 6

Аля: 
Опісля, я заспокоїлась. Макс допоміг мені піднятись та посадив у авто. Він мовчки завів двигун і ми рушили. Всю дорогу жоден з нас не зронив ні слова. Хоча я й так розказала забагато, очікуючи натомість зовсім інше, а не це. Зрештою, машина зупинилась біля мого готелю. Хлопець миттєво вискочив з автівки, поки я брала свою сумочку, і все для того, щоб відчинити для мене двері. Ще й руку подав, як справжній джентльмен, та я ухилилась і вийшла сама. 
- Дякую...- нарешті видавлюю із себе хоч щось та не дивлячись на нього, поспішаю до готелю. 
- Алю! - раптово гукнув він позаду, але я не зупинилась. Почуваюсь осоромленою. Я не мала цього розповідати. Не мала думати, що він повірить мені, а не своєму брату. 
- Злючко..- зрештою той наздогнав, торкнувшись моєї руки - Поглянь на мене) 
Він знущається? 
- Макс йди додому! - обуруюсь - Хай рідні не хвилюються. 
- Це найдурніша причина, щоб мене відштовхнути) - весело промовив Гордієнко, і насправді від його бадьорого тону мені трохи полегшало. 
- Яка тоді не буде дурною? - уточнюю, але всеодно уникаю зорового контакту. 
- Ти її не знайдеш) - ще ширше усміхнувся той. 
- Ну то просто дай мені пройти! - кажу більш впевнено. Принаймні, думаю, що так воно і є. 
- А попрощатись? - невинно спитав, ніби ми з ним давні друзі - Де твої манери злючко? 
- Годі мене так називати! - серджусь, нарешті зустрічаючись з блакитними очима. - Те, що я тобі розповіла нічого не змінює...і взагалі..
- Ні, Алю, змінює! - він різко мене перебив, наблизившись майже впритул - Ти навіть не уявляєш, як я хочу вірити, що все це розіграш, але дивлюсь у твої очі і розумію, що це не так.. Як же ж я хочу всипати брату за те, що чорт, він не повірив тобі.. Хочу виправити бодай щось, навіть якщо це не можливо...
- Макс...- обережно торкаюсь його руки, бо бачу, що він от-от вибухне. І тільки від цієї думки у мене стискається серце.. Чи справді він відчуває все це? Чи це просто пусті слова? 
- Вибач..- він на мить відійшов, ніби намагався заспокоїтись. 
- Все гаразд. - видавлюю із себе маленьку усмішку - Зможеш повезти чи краще викличеш таксі? 
- Хвилюєшся? - натомість той хитро і задоволено усміхнувся. Ох, ці вже хлопці...
- Гордієнко, вже пізно..- нагадую йому, про те, що давно стемніло - Гадаю нам обом варто все це збагнути. Я дуже стомилась..
- Я просто дражнюсь) - він схвально кивнув головою і знову наблизився - Солодкий снів. Побачимось завтра) 
- Завтра? - здивовано перепитую. Ми з ним тепер щодня бачитимемось чи що? 
- На добраніч красуне) - швидко поцілував мою руку і сів у своє авто. І заперечити, як ви зрозуміли, я нічого не встигла. Сподіваюсь він просто пожартував. От навіщо нам бачитись завтра? Навіщо взагалі нам бачитись? 
***
Ранок від нічних думок був жахливим. Я не виспалась, почувалась так, ніби по мені пробігло стадо коней. Навіть міцна чорна кава, яку п'ю я вкрай рідко, не допомогла хоч трохи збадьоритись. Та що там кава, навіть улюблені солодощі не підняли мій настрій. Я вдивлялась у вікно, спостерігаючи за людьми та тримала в руках телефон, який одразу ж почав вібрувати, бо мені телефонувала подруга. Видихаю, намагаючись не видати свій стомлений голос: 
- Привіт люба. - кажу першою - Ти із самого ранку за мною скучила? 
- А ти не рада мене чути? - напевно усміхається вона. 
- Дурненька. - закочую очі. 
- Як ти? - натомість спитала та - Не хочеш приїхати в гості? 
- Аню, ти правильно розумієш значення медового місяця?  - уточнюю - Ви маєте з чоловіком побути удвох. 
- Але ж ти там одна...- обережно мовила - А я хочу, щоб ти почувала себе тут як вдома.
- Я не можу, ти ж знаєш..- кажу, поки серце калатає від спогадів.
- Приїжджай. - продовжує наполягати - Женя теж буде радий. 
- Своячко, не будь такою впертою. - гукнув її чоловік. Ох, ну які ж вони. Два чоботи пара.
- Як тобі ідея відпочити на природі? - спитала подруга - Ми хотіли ще Макса запросити і поїхати вчотирьох. 
- На природі кажеш? - ігнорую згадку про Гордієнка молодшого. 
- Даю тобі годину на збори. - ствердно мовила вона - Хтось з нас приїде по тебе. 
- Ти нестерпна, Аню! - усміхаюсь. 
- Я теж тебе люблю. - засміялась дівчина і кинула трубку. 
Зрештою, нічого іншого я від неї не чекала. Подруга у мене непередбачувана і за це я її безмежно люблю. Тому, поспіхом шукаю у своїй валізі звичайні джинси та топ шоколадного кольору. Швиденько вкладаю на місце свої кучері та одягаю сонцезахисні окуляри. Перед виходом дивлюсь у дзеркало, щоб переконатись чи не видно ніде синців і тільки після цього виходжу з готелю. Перевіряю чи точно я вклалась у час та очікую на авто. 
- Гадав, ти довше збиратимешся) - раптово біля мене зупинилась машина, з якої визирнув Гордієнко. Ох, ну хто б сумнівався. 
- І тобі привіт. - закочую очі. 
- Сідай злючко) - він вийшов та відчинив для мене двері. 
- Ми і за молодятами заїдемо? - уточнюю, закріплюючи пасок безпеки. 
- Не маленькі. Самі доберуться) - той підморгнув мені і нарешті завів двигун. 
Він думає, що це мене має заспокоїти? І що взагалі Аня мала на увазі під "природою"? Чи далеко і як довго нам їхати? Скільки часу я взагалі маю бути наодинці з Гордієнком? 
- Ця так звана природа далеко? - питаю, не відводячи погляду від вікна. 
- За містом. Женя має дачу в одному із тутешніх сіл. - відповів, повертаючи на ліво. 
- І скільки часу займе ця поїздка? - продовжую ставити надокучливі питання. Ну що зробити, коли тривожник всередині мене набагато сильніший ніж оптиміст? 
- Десь за пів годинки будемо там. - буденно мовив, кинувши на мене дивний погляд.. 
- Тоді гаразд...
- Ти боїшся? - тепер спитав він, що викликало у мене здивування.. 
- В сенсі? - здіймаю брови вгору, ніби і справді не розумію до чого він веде. 
- Залишитись зі мною сам на сам? - пояснив, знову швидко глянувши. 
- Ні..-  ховаю погляд. 
- Алю - хлопець змусив глянути на нього - Я не скривджу тебе, гаразд? 
- Макс, на дорогу дивись. - кажу, почуваючись ніяково. 
- Як дивитись на дорогу, коли поруч зі мною така красуня? - додав веселим тоном, через що навіть я трохи усміхнулася. 
- Не дражни мене, Гордієнко. - заспокоюю серцебиття. 
- І в думках не було. Це щирісінька правда. - продовжував усміхатись той. 
- Впевнена, ти всім дівчатам це кажеш, щоб привернути увагу. - констатую факт, щоб хоч трохи збити його пиху. 
- Пряме попадання, Савченко. - його ще більше розвеселили мої слова - Тільки на тебе чомусь це не діє. 
- Ношу із собою оберіг. - криво усміхаюсь, поки він натомість почав оглядати мене з ніг до голови. І майже всюди, де він на секунду довше затримував погляд, моє серцебиття набирало обертів, а гарячий рум'янець знову покривав щоки. 
- Він невидимий? - нарешті спитав, зосередившись на дорозі. 
- Просто добре захований. - далі граю під свою скрипку. 
- І хто подарував тобі цей оберіг? - продовжував розпитувати. 
- Сама собі. - знову дивлюсь у вікно - Але він не дуже допомагає.
- Хей, Алю, ми так не домовлялися..- зненацька мовив, помітивши зміну мого настрою, поки в самої ком підступав до горла. - Ми розважатись їдемо, а не..
- Зі мною все гаразд. - різко перебиваю і одразу ж додаю:- Ти вже бував, на дачі у Євгена? 
- Жодного разу. - зізнається - Він туди тільки свою Аню привозив. Мені залишалось лиш знати про існування цієї дачі. 
- Он воно що. - киваю - Гадаю тепер тобі пощастило. 
- З твоєю появою мені надто щастить у житті. - весело додає. 
- Перше враження буває оманливим. - відштовхую його від таких думок. - Та й ми всього кілька днів знайомі. 
- Я просто намагаюся підняти настрій. - промовив той, вкорте підморгнувши.
- Та все добре з моїм настроєм. - обурююсь - Краще дивись на дорогу. 
- Гаразд злючко, дивлюсь. - його тон повеселішав  і він нарешті прикував свою увагу до дороги. 
Диви який турботливий балакун. Настрій підняти йому захотілось. Ох, от завжди Аня придумає щось таке, що мені доводиться мріяти про закінчення дня.