Глава 5

Аля: 
Тієї ж ночі мене переслідував жахливий сон. Вкотре. Кемаль знову наздоганяв мене, намагався схопити за шию, але раптово переді мною опинився Макс, немов щит, і я прокинулась із сльозами на очах. Дихання поволі врівноважувалось, а шалене серцебиття сповільнювало ритм. Що за чортівня? Ще не вистачало, щоб його брат вривався в мої сни..
Просидівши без діла весь ранок, вирішую вибратись із задушливих стін готелю та прогулятись містом. Хто зна, чи ще колись в мене буде така можливість? Дивом, мати з Кемалем відпустили мене так просто, а не заперли в кімнаті, як зазвичай. Швидко збираюсь, обираючи довгу сукню, що була майже єдина, серед речей у валізі. Волосся підбираю крабиком і наношу на губи блиск. Ще раз оглядаю себе у дзеркалі, впевнившись, що не видно жодного синця і тільки після цього виходжу з будівлі. Таксі підвозить мене до центру, де я вже, згадуючи місцевість, прогулююсь пішки.. Хоча знаєте, це була не найкраща ідея - ходити знайомими місцями, де кожна річ про щось нагадувала. Окремі лави в парку, фонтан, фургончики з морозивом і кафе, наше кафе. Намагаюсь обійти його осторонь, та неймовірний аромат випічки затягує мене силоміць. Гаразд, куплю своє улюблене тістечко і одразу ж піду. Ні на секунду не затримаюсь! Хоча ні, таки затримаюсь. Я й забула, що тут завжди величезні черги. 
- Не маєш чим платити, то йди! - хтось гукав спереду. 
- Але..- запнувся, дитячий голос? 
- Не затримуй чергу хлопчисько! Йди десь інде! - продовжував підвищувати голос продавець. Дивно, відколи це працівники цього кафе такі жорстокі? 
- Там всього не вистачає кілька гривень. Я донесу, обіцяю! - впевнено, але водночас із страхом в очах заговорив хлопчик, якого я змогла краще розгледіти. 
- Забирайся! - крикнув чоловік - Не змушуй прикладати силу! 
Вони геть здуріли? Силу? На маленького хлопчика? 
- Не чіпайте його! - все ж втручаюсь, підійшовши до вітрини, зовсім не зважаючи на купку людей, які стояли в черзі - Він вам нічого ж не зробив. 
- Не втручайтесь пані. - трохи заспокоївся той - Цей хлопець вже йде! 
- Але...- жалісно видав малий, і я продовжила: 
- Запакуйте те, що хотів цей хлопчик. А ще дайте цього сирника та шоколадний кекс. 
- Перепрошую? - здивувався продавець, як і більшість людей у кафе. 
- Кажу, запакуйте це все. Я оплачу. 
- Оплатите? За нього? - уточнив, ніби не вірячи власним вухам. 
- Пане, на вас чекає ще купа людей. - нагадую - Не гайте ні мій, ні їхній час. Скільки з мене? 
Махнувши рукою, чоловік зібрав все, що я просила і разом із малим незнайомцем ми вийшли на подвір'я. Ох, аж дихати легше. А то я гадала, що мене там зурочать.
- Тримай. - усміхаюсь, даючи йому пакунок солодощів. 
- Пані я не зможу зараз повернути стільки грошей..- винувато мовив той, трохи відступивши. 
- Вважай, що це подарунок. Ти ж любиш подарунки? - питаю, хоч точно знаю відповідь. 
- А хто ж їх не любить?! 
- Тому бери, не соромся. - продовжую усміхатись - Бо пахне все це неймовірно) 
- Ви впевнені пані? - досі вагався хлопчик. І я його прекрасно розуміла. 
- Як тебе звати? - питаю натомість. 
- Кирил. - скромно відповів - А вас? 
- Аля) - подаю йому руку для знайомства - І оскільки ми вже знаємось, прийми це як дружній жест) 
- Гаразд. - все ж здався, міцно стиснувши мою руку - Дякую Алю. Ви дуже хороша. 
- Впевнена, ти також) - підморгую, та віддаю пакунок - Що ж, тоді бувай. 
- До побачення. Ще раз дякую! - яскраві оченята ще більше загорілись, а його усмішка на мить розтопила моє серце. Чудовий хлопчик. Махаю на прощання та проводжаю його постать поглядом, поки він не зникає за провулком. Пускаю скупу сльозу, згадавши і про своє дитинство. Якби батько був живий, все було б по іншому. 
- Гадаю, після такого дружнього жесту ви й самі заслуговуєте на каву з тістечком) - зненацька позаду мене пролунав вже знайомий голос. Ох, тільки його бракувало. 
- Що ти тут робиш? - питаю замість вітання, повертаючись до нього обличчям. 
- Заходив по каву, і саме натрапив на тебе і цього хлопчика. Сам здивувався такій поведінці персоналу. - мовив буденно, ніби його не хвилює наша зустріч. 
- Зрозуміло. Бувай. - кидаю, збираючись піти. Як він, ніби вже за звичкою, зупиняє мене, схопивши за руку. 
- Як твоя рука? Опік спадає? - спитав він, на крок наблизившись. 
- Хай це тебе не хвилює. - відходжу. 
- Я просто хотів пригостити тебе кавою і все. 
- І все? - вигинаю брову - Так кажеш, ніби ми з тобою давні друзі. 
- До давніх нам ще поки далеко. 
- Поки? - дивуюсь його набору слів - Макс, йди куди йшов. 
- Дорога привела до тебе) - усміхнувся натомість Гордієнко. Він на сонці перегрівся, чи що? 
- Ти не туди повернув. Включи навігатор. - іронізую та все ж повертаюсь до нього спиною, щоб нарешті розійтись в різні сторони. 
- Нам треба поговорити..- той враз посерйознішав. 
- Нам нема про що. - кидаю у відповідь - Весілля наших друзів ми відгуляли, причин бачитись більше немає..
- Я хочу знати, що трапилось між тобою і моїм братом. - раптово промовляє він, і я на мить заплющую очі.  
- Гадаю Ілля вже давно тебе просвітив. - констатую факт, хоч як би боляче не було. 
- Ви обоє щось не договорюєте. І я не розумію, хто з вас бреше. - ошелешив мене той. 
- Тому що ти не знаєш правди..- додаю тихше ніж зазвичай. 
- То розкажи мені її..- його голос став спокійнішим, але водночас тривожився. 
- І ти повіриш? - іронізую, бо знаю - таке не можливо. 
- Я спробую. - відповів з дивною надією в голосі. - Хочу спробувати...
- Макс, йди своєю дорогою..- все ж стикаюсь з його поглядом. - Мені ніхто не вірив крім Ані: ні наречений, ні поліція, ні будь хто інший. То повіриш ти? 
Важкий ком застряг у горлі. Від цих думок хотілось впасти зі скелі і розбитись. 
- Стоп, що? - його брови насупились - Поліція? Що там сталось, чорт забирай? 
- Бувай..- кидаю і просто йду. Досить. Я не витримаю. 
- Савченко! - гукав він позаду. Та я не озиралась.
- Алю! - наздогнав, торкнувшись мого плеча. Я відсахнулась, ніби вдарилась током, намагаючись не показати, що мені було від цього боляче. 
- Не чіпай..- відходжу на безпечну відстань. - І не торкайся. 
- Вибач..- той підняв руки, ніби здаючись - Але я прошу тебе пояснити. 
- Навіщо? Чого ти цим добиваєшся? Цим не виправдаєш вчинок брата. 
- Я не збираюсь його виправдовувати. - натомість відповів він - Хочу знати, чим зможу допомогти тобі..
Допомогти? Мені? Він хоч розуміє, що каже? 
- Здається, зараз допомога потрібна саме тобі!
- Аня не єдина, хто тобі вірить. - продовжував Гордієнко - Женя знає те саме, але не розповідає мені. Захистити хоче. 
- Отже, в моєї подруги гідний чоловік. - миттєво усміхаюсь. 
- А ще...- він наблизився - коли я говорю про зраду, твої очі стримують сльози, але не від провини, а від чогось, чого я не можу збагнути.
- І не зможеш..
- Алю..
- Бувай Макс..- кидаю і нарешті йду остаточно. На цей раз, він не наздоганяє, і не просить зупинитися. Та і я не викликаю таксі, просто йду, куди несуть ноги. Байдуже куди, байдуже як довго. Моє серце калатало так, ніби от-от мало вирватись з грудей. Навіщо йому знати правду? Навіщо втручатись в минуле? Навіщо допомагати мені? Я потребувала цієї допомоги тоді, але точно не зараз. Не в момент, коли мені всеодно геть на все, навіть на своє життя.
Я йшла довгими вулицями доти, поки вони не стали зовсім незнайомими. Та навіть ця невідомість не спиняла мене, хоч десь всередині внутрішній голос намагався таки достукатись до мого розуму. Але де там.. Я заспокоїлась, але зрозумівши, що знаходжусь в невідомому місці коли починає темніти, злякалась не на жарт. Звичайно ж Алю, ти майстер шукати пригоди. Машалла, молодчина. Рука синдромно потяглась до телефону, щоб набрати Аню.. Але стоп, знову їй набридатиму? Знову змушуватиму хвилюватись? Проте все ж таки, кому подзвонити? Номерів у моєму телефоні звісно ж хоч греблю гати, але всі вони безнадійні. Очі знаходять знайоме ім'я і наповнюються здивуванням.. Звідки він тут узявся? Не пам'ятаю, щоб брала його номер. Можливо Аня ? Та все ж, зараз це не мало жодного значення. Поспіхом починаю дзвонити. Йдуть дуже довгі гудки, і я вже починаю думати, що і тут безнадійно, аж раптом. 
- Слухаю..
- Макс? 
- Алю? Звідки в тебе мій номер? 
- Макс прошу забери мене. Я не розумію де знаходжусь. - кажу, сподіваючись, що він не голосно сміятиметься. 
- Гугл карту відкривала? - уточнив той, і мене осінило. Боже, яка я дурепа. 
- Алю? - знову спитав, чекаючи відповіді. 
- Ні..- кажу тихше ніж зазвичай. Як же ж соромно. 
- Кидай геолокацію..- здається з усмішкою мовив він - Їду. 
- Дякую. - полегшено видихаю. Так, я просто розгубилася. Темрява погано впливає на мої думки. 
По трохи заспокоююсь, надіючись, що от-от опинюсь у готелі і добряче відпочину. Сідаю на одну з лавочок та обіймаю себе руками. Ввечері тут буває і справді прохолодно. Але хто ж думав, що моя "прогулянка" видасться настільки довгою? Знову беру телефон до рук, щоб набрати Гордієнка, а то ця темрява взагалі мені не до вподоби, але з моєю удачею - батарея роздрядилася. Ох, ну чудово. 
- Чому не береш трубку? - раптово позаду залунав знайомий голос і я вся здригнулася, зненацька ставши на ноги. 
- Ти нормальний? Хто підкрадається ззаду? - кажу, тримаючи руку на грудях. Ледь душу Богу не віддала. 
- Твій рятівник) - широко усміхнувся той. О, то йому весело? 
- Тобі нагороду купити, рятівник? - дивлюсь, міряючи його поглядом. 
- Це твоє дякую, злючко? - він продовжував усміхатись. 
- Низький вам уклін, пане рятівник! - іронічно кажу, схиляючи голову - То відвезеш мене в готель? Чи ти познущатись приїхав? 
- Ходімо вже, злючко) 
- Припини! - обуруюсь та знову обіймаю себе за плечі. В ту ж мить Макс знімає свій светр і накидає мені на плечі. Його очі стикаються з моїми, а тихий шепіт викликає мурашок: 
- Мені подобається, коли ти злишся) 
- Ти ще не бачив мене злою..- косо дивлюсь на хлопця. 
На це він не відповів, мовчки відчинивши для мене двері своєї автівки. Тепло раптово огорнуло мою шкіру і я полегшено видихнула. 
- Так чи інакше..- порушую тишу - Я вдячна, що ти приїхав. 
- Я б допоміг і більше, якби ти розказала....
- Макс! 
- Я обіцяю, що....
- Твій брат теж мені обіцяв - різко перебиваю його - І що з того? Що він зробив? Вдарив і пішов? Залишив мене на поталу вітчима? Захистив, чорт забирай? 
І я зірвалась. Хоч і сльози рікою не котились з очей. 
- Вдарив? На поталу? Що це в біса означає? - він знервовано глянув на мене, ніби і справді намагався зрозуміти. 
- Означає, що твоя обіцянка, так само порожня як і...
- Алю стоп! - той раптово схопив мене за руку - Ти зовсім мене не знаєш. Я не мій брат! 
- Макс..
- До біса Алю! Я хочу вірити! І навіть якщо ти скажеш, що в той день тебе викрали прибульці, бляха, я повірю...
Моє серце в ту ж мить знову зупинилось. Проте погляд мій посерйознішав і я вкорте йому здалась: 
- Тоді слухай. Мій батько помер, мати одружилась з турком, який майже щодня залишав на моєму тілі синці. Перед весіллям зробив те саме, щоб нагадати, що він завжди матиме наді мною вплив. Я розповіла все Іллі, була чесною і замість того, щоб обійняти і сказати, що поруч з ним я в безпеці, він дав мені гучного ляпаса, залишивши саму посеред кімнати у весільній сукні....
Розказую на одному диханні, поки з очей течуть сльози. Макс мовчить: чи то ошелешений, чи то просто не вірить. Я й не очікувала іншого, хоч можливо потай сподівалася... 
- Іншого я й не чекала..- шепочу свої думки в голос та виходжу з авто..
- Алю..- він вийшов також. 
- Макс я все розумію. - кажу, схлипуючи - Я звикла. Чи ти хочеш, щоб я ще й синці показала, як тоді твоєму брату? Але це всеодно нічого не змінить..
- Я ...
- Не хвилюйся я не поїду з тобою. Але викличи мені таксі, бо телефон сів. Я стомилась. Я не можу так більше. Я...- промовляю геть не розбірливо, ніби остання нитка порвалась. Хочеться впасти на землю і ніколи більше не підніматись. Та в цей момент я усвідомлюю, що міцні руки обіймають мене, не даючи впасти, даючи триматись.. І замість того, щоб відштовхнути його, я зриваюсь остаточно і починаю гірко плакати. Я й забула, наскільки ж слабка. 
- Я тут..- нарешті голос Макса долинув до моєї свідомості. І на той час, це було єдине, чого я потребувала кілька років.