Глава 4

Аля: 
- Ви впевнені, що ваші рідні не будуть проти такого сюрпризу? - запитую, нервово переминаючи у руках сумку. Ох, ну навіщо я погодилась? 
- По перше, ми ж наче перейшли на ти? - усміхнувся він у відповідь - А по друге, моя мама тільки й рада таким приголомшливим сюрпризам. 
- Ти з усіма такий добрий? - уточнюю, поки його усмішка тільки більшає.
- З вродливими пані особливо) - підморгнув той, припарковуючи авто біля надто знайомої вулиці. Оглядаюсь і завмираю. Не можливо.. Скажіть, що це звичайна випадковість..
- Ти мешкаєш неподалік Гордієнків? - запитую, подумки благаючи, щоб це і справді було так. 
- Вибач, моя провина. - винувато мовив - Я ж повністю не представився - Максим Гордієнко) 
Максим Гордієнко.. Чорт..
- То ти той самий зведений брат Іллі? - питаю тихше ніж зазвичай, складаючи пазл до купи. Він з малку вчився за кордоном, я й не була знайома з ним особисто, тільки знала про його існування, так само як він про моє. 
- Той самий? - він трохи здивувався - Ми можемо бути знайомі? 
Краще б не були..
- Аліна Савченко. - відрекомендувались і я - Тобі щось це говорить? 
- Савченко? - уточнив він, ніби згадуючи, чи справді таке можливо - Стоп... колишня мого брата? Але як? 
Я б теж хотіла це знати..
- Я краще піду..- кажу, збираючись виходити з авто, та раптом почула звук замка. Він зачинив..
- Макс..Що ти? - повертаюсь до нього обличчям - Відчини будь ласка. 
Та він не слухав, втупившись поглядом в кермо. Здається він шокований не менше за мене. Особливо, якщо повністю довіряє брату. 
- Макс, благаю..- міцніше стискаю сидіння. Я не можу нормально ставитись до замкнутого простору. Це лякає, а жахливі спогади накривають повністю. Заплющую очі намагаючись врівноважити дихання. Я в безпеці. Його тут не має..Я в..
- Алю? - рука хлопця торкнулась моєї, і в той же момент відчинились замки. Я полегшено видихнула, хоч досі міцно стискала сидіння. 
- Ти в безпеці. Гаразд? - знову мовив, поки я повільно заспокоювалась. Дихай Алю. Дихай..
- Я в нормі..- шепочу, нарешті розплющуючи очі і стикаюсь із поглядом блакитних очей: занепокоєних та спантеличених. 
- Панічна атака? - вкорте спитав, ніби не вірячи власним очам. Я спромоглася просто кивнути. 
- Мені краще піти, поки ніхто не побачив. - повторюю - Оскільки ми знаємо хто є хто, це наша остання зустріч. 
- Остання? - ще більше здивувався мій опонент. 
- Гадаю Ілля вдосталь розповів про мене..
- Ти зрадила його - це все що я знаю. - мовив спокійно - Але це не означає, що я залишу тебе посеред ночі напризволяще. 
- Краще б залишив. - виривається у мене і я все ж виходжу з авто. Зрадила чорт забирай. Авжеж, у всьому винна я. 
- Що у вас сталося того дня? Чому ти так з ним вчинила? 
Я вчинила? 
- Хіба це має значення? Все це було у минулому.. - кажу, ледь стримуючи злість - Та й хіба ти повіриш мені? 
- Не знаю..- зізнався чесно - Але я справді хочу допомогти.. 
- Тоді нам краще не бачитись. Ти його брат.. 
- Зведений! - нагадав той - І зараз це немає значення. Я відвезу тебе в інше місце, якщо ти не хочеш...
- Не хочу! Нічого не хочу! І допомоги твоєї не потребую! - прокрикую та набираю номер таксі. Хай все це закінчиться. В мене немає сил. 
Насправді, після такого розвитку подій я навіть толком не згадаю, як змогла дібратись до готелю та ще й без допомоги новозваного Гордієнка. Щойно прибуло таксі, я без пояснень в нього сіла, зачинивши двері прямо перед хлопцем. Не розумію чому він так намагався? В його очах я б мала бути такою самою як в очах його брата, як в очах більшості, що вірять його словам не знаючи правди. І хай йому грець, як же ж я розчарувалась, усвідомивши хто є хто. Чому саме він має бути його братом? І чому все склалося саме так? 
Наступного дня, одразу ж після сніданку телефоную подрузі. 
- Люба? Все гаразд? Де ти? - першою почала вона, голос стурбований. 
- Чому ти не сказала, що Макс - зведений брат Іллі? - натомість питаю, хоч розумію, це майже нічого б не змінило. Але принаймні я б не сіла у його машину. 
- Він щось зробив? - ще більше занепокоїлась - Дівчинко, не мовчи! 
- Ні. Я в готелі. - заспокоюю її - Але він хотів, щоб я переночувала в нього. Сказав, що мою честь захищатиме його мати. Тільки уяви, яким було моє лице, щойно я побачила цей будинок. 
- Я не сказала, щоб ти не відмовилась бути моєю дружкою...
- Ох, божевільна! - кидаю - Я б цього не зробила. 
- Але я знаю як залагодити свою провину) - продовжила та. Оо, вирішила задобрити? 
- На солодке не поведусь! - одразу ж попереджаю. Хоча, кого я обманюю? Я і не поведусь на солодке? Дурниці. 
- Навіть якщо скажу, що в мене є твій улюблений кокосовий торт? - уточнила Аня, і я заплющила очі від цієї думки. 
- Ти надто добре мене знаєш. Так не чесно! - кажу, усміхаючись. 
- Тож, чекаємо тебе по обіді) 
- Твій чоловік не проти? - питаю. Не хочу їм заважати одразу ж після весілля. 
- Приїжджай своячко - раптово в кінці трубки зазвучав голос Євгена - Інакше сам по тебе приїду) 
- Якщо ви так наполягаєте - сміюсь - Гаразд. Чекайте) 
- Чекаємо люба..- радісно мовила дівчина - Цілую) 
Усміхаюсь її словам та кидаю трубку. Гаразд, звинувачення відкидаю, але все ж таки сподіваюсь, що з Гордієнком молодшим ми більше не побачимось. 
*** 
- Привіт) - першим привітався Євген, відчиняючи для мене двері квартири - Радий, що ти тут. 
- Справді? - жартома уточнюю - Я не хотіла псувати вам перші дні медового місяця. 
- Проходь! - натомість усміхнувся той - І не кажи такого при Ані, я за неї не ручаюсь) 
Видаю тихий смішок. Я знаю на що вона здатна. 
- Люба? - заходжу в кімнату, і в той же момент дівчина кидається в мої обійми, а я стримуючи сміх, додаю:- Скучила? 
- Не знущайся. - штурхнула мене в плече - Я хвилювалась. 
- Тож...де мій кокосовий тортик? - хитро усміхаюсь, дивлячись то на неї, то на її чоловіка. Сподіваюсь, вони не обманули мене, бо я їм цього не пробачу. 
- Ти тільки заради нього йшла?.- та показово закотила очі, запрошуючи на кухню. 
- Авжеж! Заради нього! - схвально киваю, сідаючи за стіл і помічаю, як Євген стримує сміх. 
- А ти не смійся! - буркнула Аня, цілуючи його у щоку. Ох, які ж вони милі. 
В той момент пролунав ще один дзвінок у двері. Ще якісь гості крім мене? Та по їхніх поглядах було зрозуміло - вони більше нікого не чекали. 
- Я відчиню..- буденно мовив чоловік, поспішаючи до виходу. 
- О, якраз чайник закипів. - додала подруга - Алю, допоможеш? 
Схвально киваю головою та наливаю у чашки окріп. Євген в той час повертається, а позаду нього стоїть вже надто знайома постать. 
- Всім доброго дня! - з широкою усмішкою привітався Гордієнко молодший, а я від здивування чи то роздратування, облила гарячою водою свою руку. 
- Ай..- мимоволі скрикую, дмухаючи на шкіру, яка раптово червоніє..
- Люба?! - лякається подруга, не розуміючи як допомогти. 
- Льоду! - гукнув Макс, та взявши мене за руку, потягнув до ванної, впустивши її у холодну воду. Ох...яке полегшення. 
- Ти завжди така незграбна? - буркнув той, оглядаючи мою руку. 
- Ось..- раптово увійшла Аня, даючи кубики льоду - Ще зараз принесу бинт. 
- Та годі вам. Все не так погано. - обуруюсь, та щойно вириваю руку, стримую звук, щоб не закричати від болі. Чому все погане стається зі мною? 
- Припини! - мовив мій опонент. 
- Що? - дивуюсь від нерозуміння. 
- Вдавати, що в тебе все під контролем.
- Так і є. - заперечую, намагаючись відійти від нього якнайдалі. - Що ти тут робиш взагалі? 
- Те саме можу спитати і у тебе? 
- Мене запросили. - випалюю - Але краще б не приходила. 
- Люба я тут..- вже гукала на підході Аня - Ще й мазь від опіків знайшла. 
- Аню все добре..- заперечно хитаю головою. 
- Макс залиш нас. - мовила натомість вона - Дякую за допомогу. 
Хлопець кивнув, і ще раз глянувши на мене, зрештою покинув кімнату. Подруга обережно наносила мазь та забинтовувала мою руку, поки я стримувалась, щоб не закричати..
- Вибач..- все ж видаю - Я тільки все псую. 
- Це ж нещасний випадок. Випадковість. Ти в нічому не винна. - підбадьорливо мовила та. 
- Ми мали спокійно випити чай, а натомість...
- Зараз вип'ємо) - усміхнулась дівчина - Глянь, краще? 
Дивлюсь на забинтовану руку і сама усміхаюсь. Щоб я без неї робила? 
- Дякую. - цілую її у щоку і ми разом повертаємось на кухню, де з цікавістю за нами спостерігали чоловіки. 
- Як ти Алю? Можливо в лікарню? - уточнив Євген, справді занепокоївшись. Максим на щастя мовчав. 
- Все гаразд. Загоїться) - заспокоюю і їх, і себе, поки вони серйозно не відвезли мене до лікарні. 
- Тоді сідай, своячко) - бадьоро мовив той - Твій кокосовий торт вже зачекався. 
Хотілось би заперечити, щоб не сидіти за одним столом із Гордієнком, та лиш один погляд Ані дав зрозуміти, щоб я про таке і не думала. Тому довелось змиритись і слухняно сісти за стіл. 
Єдине, що тішило, це неймовірний смак торту. Як же ж я його обожнюю. Не приховуючи задоволення, щиро усміхаюся. 
- Все ж таки, це того варте) - кажу, уникаючи погляд із ще одним гостем. 
- Я й не сумнівалася. - підтвердила подруга - Ти шаленієш від всього кокосового. Ну і від фісташок звичайно) 
Ох, відкрила всю мою натуру. 
- А твій рот ніколи не замовкає, люба) - промовляю, прискіпливо дивлячись на неї. 
- Маєш рацію. - підтримав мене її чоловік - Не пам'ятаю і секунди, щоб Аня не говорила. 
- Ей. - обурилась натомість вона - Що це за змова проти мене? 
- Ти ж сіла за стіл з людьми, які люблять і знають тебе, гадаю, краще за всіх. - втрутився і Гордієнко - Мала б бути готова до підступу) 
- Справді, кохана, ти мала б бути готова. - хитро усміхнувся Євген, і підморгнувши мені, додав:- Ми з Алею багато всього знаємо) 
- Он воно що) - впевненіше мовила подруга - Гаразд, вмиваю руки. 
Гадаю вона рада, що ми з її чоловік знайшли спільну мову. Та й визнаю, я також. Хоча страшенно боялась, що він буде такої ж самої думки, як...
- Мені вже час люба - кажу, підіймаючись із-за столу - Потрібно дещо владнати. 
- Можливо тобі потрібна наша допомога? - спитав Євген, викликавши у мене щиру усмішку. Вони надто добрі до мене. 
- Я впораюсь. - промовляю - Але матиму на увазі. 
- Номер мій у тебе є, тому дзвони якщо що) - потиснувши руку, мовив чоловік. Я вдячно кивнула головою. 
- Дякую за торт, і за, ем..чай. - міцно обіймаю подругу - І за компанію звісно ж) 
- Ми завжди тобі раді. 
- Я теж вже піду. Дякую! - мовив і Гордієнко, відчиняючи для мене двері квартири. Ох, нам ще й разом виходити? На прощання усміхаюсь молодій парі, та все ж мовчки прямую до виходу з будинку, на ходу набираючи номер таксі. 
- Кажи адресу готелю. Я відвезу. - зненацька заговорив до мене Гордієнко, що я й від здивування зупинилась. Це він так жартує? 
- Жартуєш? - повертаюсь до нього обличчям. 
- Я схожий на жартівника? - додав серйозніше. 
- Я не потребую твоєї допомоги, Гордієнко, і нічиєї взагалі. - кажу, паралельно підтверджуючи замовлення таксі. 
- Я хочу бути ввічливим. Зрештою, ти могла б стати невісткою в моєму домі, якби не зрадила мого брата..- мовив той, і я заціпеніла. Он воно що... Хоча, чому я дивуюсь? Він звісно ж вірить брату, так як і всі. 
- Рада, що цього не трапилось. - видавлюю із себе, стримуючи сльози. 
- Можливо ти права. - додав буденно - Мій брат не заслуговує на зраду. 
Ніхто на це не заслуговує. 
- Погоджуюсь. - криво усміхаюсь - Добре, що його ніхто не зрадив) 
Відвертаю погляд і в той час під'їжджає моє таксі. Ох, хоч щось стається так як має. 
- Що це означає? - здивувався той.
- Хіба мені знати? - натомість питаю у відповідь, на секунду зустрівшись із блакитним поглядом його очей - Я ж брехуха)