Глава 1

Максим: 
- Дівчино з кучерями, це ваше? - гукаю у слід незнайомці, з сумки якої щойно випав гаманець. Вона озирається - розгублена, здивована, намагаючись впевнитись чи саме про неї йде мова. Махаю рукою, мовляв, я тут та впевнено крокую до неї.
- Ваше? - уточнюю, простягаючи її загублену річ, а сам тим часом безсоромно розглядаю незнайомку. Красуня. Серйозно, неймовірної вроди дівчина. Риси обличчя ніжні, легкий рум'янець покриває щоки, а за густими віями ховаються яскраві, дещо стомлені, зелені очі, які перелякано зустрічаються з моїми. В Туреччині я б давно поплатився за безсоромне розглядання такої невинної та вродливої пані. Сором тобі Максе, сором! 
- Дякую..- ніжний, дзвінкий голос увірвався у мої думки, дозволивши знову зосередитись. - Боюсь уявити, що могло статись, якби ви його не підібрали. 
- І не уявляйте, все обійшлось) - трохи підбадьорюю і вже бува хочу ближче познайомитись, як та випереджає: 
- Ще раз дякую, пане..- куточки її губ ледь піднялись у легкій усмішці, а вдячний кивок означав прощання. Я і додати нічого не встиг, не те, щоб зупинити. От тільки вчасно помітив, як дівочий силует сховався за металевими дверима літака, в які от-от мав увійти і я. Неочікуваний збіг чи дарунок долі, кучерява незнайомко? 

Аля: 
"Анкара - Київ" - мій шлях, який повертає думками в минуле. З Туреччину в Україну, де на мене чекає бруд та приниження. Чекають люди та їхні плітки, в яких я досі нице дівчисько. Та я не повертаюсь туди заради визнання, викриття правди чи щоб сказати, хто насправді мій кривдник. В цьому немає сенсу. Ніхто не повірив тоді, і не повірить тепер, навіть якщо я знайду хоч маленькі докази. Я повертаюсь заради своєї найкращої та єдиної подруги, щоб стати свідком на її весіллі. Аня не вмовляла мене, бо знала, що я відчуватиму у присутності друзів її нареченого, та очі говорили більше за неї. Ми виросли разом, наче рідні сестри, тому я відчуваю її хвилювання і страх навіть за тисячу кілометрів. 
- Ти справді прилетиш? - радісно кричала вона мені по телефону, коли я нарешті опинилась на борту літака. 
- Тихше божевільна, - заспокоюю подругу - я ж оглухну..
- Як же ж я тебе люблю) - продовжувала вигукувати Аня, напевно стрибаючи від радості. Ох, це безглузде дівча не змінюється. І сподіваюсь вона завжди буде такою. 
- Гаразд люба, згодом наберу. - збираюсь вже кидати трубку, як згадую про найважливіше і додаю тихе:- Люблю тебе) 
З ледь помітною усмішкою ховаю телефон у сумку, беручи натомість одну з недочитаних книжок. Шукаю закладку на потрібній сторінці, розгортаю і занурююсь в інший світ.. Мою втечу від реальності.
- Знаєте турецьку? - зненацька мені завадив дещо знайомий чоловічий голос, який звертався до... мене? Чи все ж ні? 
Повільно підіймаю очі від книги і бачу навпроти себе того самого незнайомця, що підібрав мій гаманець. Юнак усміхався, відверто мене розглядаючи. 
- Вибачте, що? - синдромно вигинаю брову - Ви до мене? 
- Я помітив тільки у ваших руках книгу турецькою, тож..- невинно мовив той, зустрівшись поглядом з моїми очима. 
- Одна з небагатьох, яку я знаю. - відповідаю, намагаючись не вдаватись до подробиць. 
- Небагатьох? - продовжував цікавитись незнайомець. Я й забула наскільки ми, українці, буваємо допитливими. Але цей хлопець явно всіх перевершує. 
- Крім турецькою та рідної української, знаю ще тільки дві мови. Тому так, небагатьох. - додаю, помітивши, як куточки його губ піднялись в усмішці. Я сказала щось смішне? 
- Повірте пані, це багато. - доволі весело промовив юнак - Бо мені іноді здається, що я і рідну мову не до кінця знаю. Постійно щось змінюється.
І я усміхнулась. Раптово і неочікувано навіть для себе. Щось у його словах було настільки кумедне і легке, що емоції вирвались швидше, ніж встиг зреагувати мозок. 
- І що це за мови? - знову спитав той, коли я нарешті змогла сховати усмішку та повернутись у звичний стан - Якщо не секрет)
- Німецька та іспанська..- невимушено відповідаю, ніяк не збагнувши такої цікавості від незнайомця. Чи це просто я перебільшую? 
- І отже, якщо мої екстрасенсорні здібності не брешуть, були і в цих країнах? - прозвучало від нього чергове питання. І насправді, я не відчувала напруги, навпаки - все здавалось надто просто і легко. Ніби ми давно знайомі. 
- Їздила туди із...- запинаюсь, поки до горла підступив ком. Чорт..
- Чоловіком? - підказав юнак, трохи збентежившись.
- З мамою та її чоловіком..  додаю тихше ніж зазвичай, досі не навчившись контролювати емоцій.
- Вибачте мою допитливість..- враз посерйознішав той, помітивши наскільки я принишкла і навіть почала важко дихати - Я не мав наміру образити вас.
- Все гаразд. - легко усміхаюсь, ховаючись за сторінками книги, як натяк на завершення цієї незапланованої розмови. 
Юнак важко видихнув, ніби в чомусь розчарувався. В мені щось важко стиснулось, але я не подавала жодних емоцій, намагаючись знову зосередитись на історії головних героїв. 
***
Кілька годин польоту, дочитана книга та короткі діалоги з незнайомцем - і я в Україні. Нарешті? Радості не принесло навіть українське сонце, за яким я шалено скучила. Забираю валізу, викликаю таксі і раптово відчуваю, як хтось опиняється позаду мене. 
- Вас підвезти? - вже знайомий голос трохи зменшив хвилювання. 
- Я на таксі, дякую. - кажу, повертаючись до нього обличчям. Ой. На мить відчула себе крихітною. Тільки тепер помітила наскільки він високий. 
- Тоді, обміняємось телефонами? - ошелешив мене той, що я й не знала відповіді. Мені зараз ні до чого такі тісні знайомства, особливо з чоловіками. Особливо з України. Та на моє ж щастя, в ту хвилину прибуло таксі. 
- Поспішаю, вибачте) - легко відмовляюсь, поки водій пакує мою валізу в багажник. Проте і юнак не здається. Відчиняє для мене двері авто і вже наостанок запитує: 
- Хоч ім'я я можу дізнатись? 
- Гадаю це зайве) - промовляю, але це явно його не засмучує, бо яскрава усмішка міцно тримається на його обличчі. А він впертий. 
- Приймається..- видав дивним тоном, з підозрілою усмішкою. Він що,  фліртує зі мною? - Але якщо зустрінемось вдруге, я вас так просто не відпущу) 
Мріяти не шкідливо. Та й він надто самовпевнений, якщо гадає, що ми знову зустрінемось. Такі дива не трапляються..
- Гарного дня! - відповідаю натомість, сідаючи в таксі. 
- До зустрічі, незнайомко) - впевнено мовив той та підморгнувши, зачинив за мною двері авто. Його постать зникла, але залишила по собі надто багато відчуттів. Навіть занадто багато.