Пролог

 Коли мені було 10, я втратила батька. Раптово. Безслідно. Мама нічого не розповідала, а коли я хотіла дізнатись бодай щось, голосно кричала, мовляв звичайна аварія, яка тепер різниця? Я ціпеніла щоразу, коли чула від неї такі жахливі речі. Серце розривалось на шматочки. У мені так добре зберігся батьків образ, що навіть тепер, заплющуючи очі, я можу згадати кожну його усмішку, родимку, зморшку. А повірити в його смерть було важче, ніж можна тільки уявити. Про прощання із ним - не було і мови, навіть мої дитячі сльози і вмовляння не допомогли, а відвідування могили - назавжди закрита тема. Я жила з болем та дивним відчуттям чогось незавершеного, просто змирившись, що його немає поруч, навчившись жити без батьківської любові. 
Не минуло й року, як мама познайомила мене із Кемалем - турком із Анкари. Він забрав нас на свою Батьківщину, де вони одразу ж одружилися. Звісно, моєї думки ніхто не питав, але я попри все бажала, щоб мама була щасливою. Хоч і до кінця не могла збагнути, як її кохання до батька було таким швидкоплинним. І чи взагалі, вона була так само розбита, як і я? Щодо Кемаля, мені він не подобався. Суворий вигляд змушував тремтіти мої руки, а зневажливий погляд - опускати оченята додолу. Одного разу, на очах у матері, він подарував мені кулон - коштовний, з діамантом. Можливо, захотів знайти зі мною спільну мову? Можливо, показатись перед новою дружиною? Не знаю, звідки у нього з'явилась така раптова щедрість? Але я й досі була у глибокому траурі за татом, і будь які спроби цього турка потоваришувати зі мною, здавались тоді не те, що безглуздими, а просто не потрібними. 
- Мені від вас нічого не треба! - промовила впевнено, наскільки це можливо для малої дівчинки.
- Не зли мене мала українко! - миттєво посерйознішав той, ставши в повний зріст - Мерщій одягай! 
- Не буду! - заперечую та кидаю прикрасу на землю. Піднімаю погляд на чоловіка і жахаюсь. Він був не суворий, а до нестями розлючений. Я готувалась до криків та нарікань, але натомість отримала гарячий ляпас, який відкинув мене на підлогу, змусивши боляче вдаритись. На очах виступили сльози. Він знову наблизився та схопивши мене за волосся, підняв над землею. 
- В цьому домі ти житимеш за моїми правилами! - колючий шепіт пронизував до самих кісток, а коли він знову кинув мене на землю, перед очима все потемніло і я знепритомніла. 
- Бідолашна. Така маленька.. Не знаю, як вона тут виживе..- десь чула я крізь "сон" ніжний жіночий голос, який змусив мене розплющити очі та відчути нестерпний біль на спині та гарячий слід від руки. Переді мною сиділа старша, але дуже вродлива жінка, яка обережно наносила на щоку крем і ледь стримувала сльози. Від болі, знову примружую очі та на мить замислююсь: невже так буде завжди? невже мене ніхто не захистить? 
Ще через рік, Кемаль став партнером одного з бізнесменів України і я змогла часто повертатись на Батьківщину, вдихаючи рідне повітря на повні груди. І могла хоч іноді почуватись в безпеці. Вітчим, напевно з конкретною метою , познайомив мене із Іллею - сином свого партнера. Вродливий, ерудований, кароокий брюнет - мрія всіх дівчат. Спочатку мій найкращий друг, а потім - кохання всього життя. Його мама, чи краще сказати мачуха, завжди говорила, що я буду невісткою у їхньому домі. Звісно ж, я думала про це в останню чергу, але за іронією долі, щойно мені виповнилось вісімнадцять, на моєму пальці красувалася коштовна обручка. Я не думаючи про наслідки відповіла "так", хоч на всі 100 % не була впевнена в тому, що роблю. Та тоді, це здавалось ключем до моєї свободи, порятунком від вітчима та його способів спілкування зі мною. Бувало, на тон підвищила голос - всією силою кидав на підлогу; не погодилась - стискав моє горло до втрати свідомості ; не так глянула - ляпас; відстояла свою думку - день без води і їжі. І так поколу, майже щодня. Синці не встигали загоюватись, поки я ховала їх під товстим шаром косметики. Коли Ілля зробив пропозицію - я злякалась, подумала, хіба не зарано? Та лиш один спогад про вітчима змушував моє серце стискатись, благаючи, щоб я нарешті втекла. 
Напередодні весілля, після дівич-вечора, Кемаль зненацька увірвався до моєї кімнати. Без пояснень, як робив це завжди. Його очі були наче налиті кров'ю, а рука синдромно стискалась. Я важко видихнула, готуючись до найгіршого. 
- Навіть не думай, що вийдеш заміж і зможеш мене позбутися. - вицідив він крізь зуби - Я навідуватимусь. Часто! 
- Я не боюсь тебе! - випалюю. У нього виривається тихий смішок - знак, що мені кінець. Позаду помічаю маму, вкорте намагаючись знайти у її очах, хоч крапельку жалю за рідною донькою, але декілька років пошуків - марні. Вона стоїть непорушно, навіть не збираючись зупиняти свого чоловіка, але раптово з її вуст виходить те, що розбиває мене ще більше: 
- Не зачепи обличчя. Все ж таки завтра весілля. 
Я оніміла. Забула як дихати і вкорте втратила сенс життя. 
Під ранок я питала у Бога, як досі змогла залишитись жива? І попри біль, який спричиняв кожен мій рух, я маскувала синці та одягала весільну сукню. Відображення у дзеркалі не приносило жодних емоцій: білосніжна сукня, гарна зачіска, розкішний макіяж. Я справжня наречена, хоч і розбита. Надія, що цей шлюб врятує мене - окриляла і давала новий сенс. 
- Ти готова? - десь за дверима лунав голос мого нареченого, який не чекаючи відповіді, впевнено зайшов всередину. 
- Нас чекають. Ходімо! - мовив той, беручи мене за руку та кинувши байдужий погляд на мій зовнішній вигляд. Невже його зовсім не зачепило? Хіба так реагують на свою майбутню дружину у весільній сукні? 
- Стривай. - на мить зупиняю - Я маю тобі дещо розповісти. 
- Це не почекає? - холодність його голосу бентежила щораз дужче. Відколи це мої розповіді його настільки обтяжують?
- Ілля! Прошу...- насправді ледь не благаю, бо не хотіла починати наше спільне життя з обману. Я вірила, що він кохає мене, так само сильно, як кохаю я. Він мав право знати, мав захистити...
- Тільки пообіцяй, що повіриш мені..- з надією дивлюсь у знайомі карі очі, поки серце ледь не виривалось з грудей. 
- Обіцяю..- відлунням лунало у моїй голові, поки я збирала до купи потрібні слова. Мій голос тремтів, та я трималась з останніх сил. Але замість підтримки він різко відпустив мою руку: 
- Ти збожеволіла? Він дбав про тебе як рідний батько. А ти наводиш на нього наклеп? - з презирством запитував мій наречений, коли я була налаштована показати замасковані синці на тілі - Геть з глузду з'їхала? 
- Але ж..
- Не смій! Ти мені огидна! - сказав та кинувши зневажливий погляд, залишив посеред кімнати саму у весільній сукні, з ранами на тілі, та ще більшими ранами на серці.. Не повірив, залишивши одну над прірвою..