9 Глава Артем

- Коханий, в мене є гарна новина! – радісно промовила Олена, коли я прийшов додому з чергування.

- Яка? – поцікавився я.

- Мені запропонували поїхати на стажування в Італію!

- О! Чудова новина! – щиро порадів за неї я. – І на довго?

- На місяць. Завтра в мене літак, підкинеш мене в аеропорт?

- Звісно, - ствердно кивнув я.

- Ти не ображаєшся, що мене не буде на твоє день народження? – жалісливо запитала вона.

- Нічого, я все розумію. Відсвяткуємо, коли ти повернешся.

- Гаразд, - промовила Олена. – З мене подарунок. Привезу тобі з Італії щось цікавеньке.

- Домовились, - відказав я.

Наступного дня після обіду я завіз Олену в аеропорт. Вона обіцяла мені зателефонувати, як тільки прибуде на місце. Через два тижні мені виповниться тридцять вісім років. Вдома святкування перенесу до приїзду Олени, а от на роботі потрібно виставитися. Я сподівався, що Олена мені допоможе з цим, але нажаль тепер доведеться усе зробити якось своїми силами, хоча мені не вперше. Потрібно буде після роботи зробити замовлення в ресторанчику, що знаходиться неподалік від лікарні, адже там місця потрібно бронювати заздалегідь.

Ближче до кінця робочого дня до мене зателефонував наш головний лікар і попросив, щоб я зайшов до нього. Я зачинив свій кабінет і пішов у другий корпус. Володя дещо хотів з’ясувати по робочих питаннях та і просто поговорити. Я розповів йому, що Олена поїхала на стажування в Італію та про плани на святкування свого день народження.

Коли я вийшов з кабінету Володі, то якраз минула шоста година вечора. Вийшов у фойє. За звичкою заглянув у аптеку, де працює Олеся, хоч знаю, що вона поїхала до себе додому. Та яким було моє здивування, коли я побачив її на робочому місці.

- Привіт! Ти вже приїхала?

- Привіт! – привіталася Олеся. – Так, вчора.

- І як з’їздила? Вирішила свої питання?

- Не зовсім, - сказала вона, одягаючись. – Ти їдеш додому? Можеш мене підвезти, бо моя машина в ремонті.

- Авжеж, але спершу маю невеличку справу. Якщо тобі не спішно, то можеш мене почекати або, при бажанні, і допомогти, - сказав я.

- Гаразд, що за справа?

- Ходімо, по дорозі розповім, - відказав я. Прийшлось розповісти Олесі про те, що скоро в мене день  народження і попросити її допомогти обрати мені меню.

Ми зайшли в ресторан і нас провели за столик. Поки чекали адміністратора, я замовив нам каву.

- Бачу, ти щось не дуже задоволена поїздкою додому, - зауважив я. – Виникли якісь проблеми?

- Та так, - махнула вона рукою. – Свекруха і свекор не дають мені спокою, але я вже звикла. Якось дам собі раду з ними. – промовила вона.

Прийшов адміністратор і ми втрьох визначилися з меню.

- Дякую, що допомогла мені, - сказав я, коли ми сіли в авто.

- Та це дрібниці, - посміхнулася Олеся.

- Як там Катруся? З ким вона зараз? – поцікавився я.

- Її сьогодні забрала з садочку Віка, то вона зараз в неї, - пояснила Олеся. - До речі, Катруся дуже сумувала за тобою.

- Справді? – здивувався я.

- Так, ти їй сподобався.

- Радий це чути, - сказав я і на моєму обличчі з’явилася  широка посмішка.

Оскільки авто Олесі в ремонті, то я запропонував завтра підвезти її та Катю до роботи і садочку.

- Дякую, але…мені трохи не зручно, - знітилась вона.

- Перестань, тут не має нічого кримінального, - сказав я. – Завтра о восьмій чекатиму вас з Катрусею біля під’їзду.

- Добре, - все таки погодилась вона.

Я зупинився біля її будинку. Ми ще про щось розмовляли і я зловив себе на думці, що не хочу, щоб вона йшла. Я задавав їй різні банальні запитання і намагався продовжити наше спілкування, лиш би Олеся довше залишалася біля мене. Тепер, коли знову побачив її, зрозумів наскільки сильно за нею сумував. Раніше я сприймав її виключно, як подругу і не більше, але тепер дещо змінилося в моїх почуттях. Це усвідомлення здивувало мене.

В нашій розмові повисла пауза і саме в цей момент зателефонувала Олена.

- Привіт! - привітався я, не відриваючи погляду від Олесі.

- Привіт, я вже на місці, якраз влаштувалася в готель, - сказала Олена.

- Добре, - промовив я і схопив Олесю за руку, бо помітив, що вона збирається вийти з машини. «Зачекай», сказав я лише губами. – Ти мабуть втомилася з дороги, то відпочивай, а поговоримо вже завтра.

- Гаразд, тоді до завтра, - попрощалася Олена.

Я натиснув на відбій і промовив до Олесі.

- Вибач…

- Тобі не має за що вибачатися, - сказала вона, - а мені вже час йти. Дякую, що підвіз. До побачення!

- До завтра, - відказав я.

Вона пішла. А я ніяк не можу оговтатися. Що це було, а точніше, що сталося? Олеся мені сподобалася з самого початку, але я і подумати не міг, що це щось сильніше, ніж просто дружба. Поки вона була далеко від мене, то я ще вірив у те, що між нами нічого немає, та сьогодні мені все стало зрозуміло. Принаймні щодо себе я впевнений. Не знаю, як тепер мені бути і що робити. Вона ж набагато молодша за мене. У неї ще досі відкрита рана, адже забути загиблого чоловіка важко, хоча мабуть і не можливо. В Олесі своє життя і мені в ньому місця точно немає. До того ж у мене є Олена. Її я не можу просто так покинути, адже маю до неї також почуття, хоча і не такі сильні, як  до Олесі. Оце я потрапив у любовний трикутник…