8 Глава Олеся

Катя повністю одужала і ми поїхали в Івано-Франківськ. Це перший раз, коли ми приїхали додому після того, як виїхали в Чернівці. Я дуже сумувала за батьками, але спершу ніж поїхати до них, заїхала на кладовище. Мені потрібно було відвідати могилу Андрія, поговорити з ним, адже тепер тут його домівка, місце постійного спочину.

До мене зателефонував Павло. Після смерті Андрія він часто до мене телефонує. А коли дізнався, що я буду в Івано-Франківську, то дуже хотів зустрітися зі мною.

- Привіт! – привіталася я.

- Привіт! Ти вже приїхала?

- Так.

- То коли зустрінемось?

- Давай вже завтра, бо я ще навіть батьків не бачила, - промовила я.

- Домовились, я тобі зателефоную.

- Гаразд, до зустрічі, - попрощалася я.

Зустріч з батьками була сповнена обіймів та поцілунків. Ми смачно повечеряли. Я сумувала за цими сімейними посиденьками. Колись ми часто так вечеряли чи обідали разом, коли ще був живий Андрій. Здавалось би вже мала звикнути до того, що його не повернеш, але, приїхавши сюди, старі спогади хвилею накрили мене і це ще я не була в нашій квартирі. Цієї ночі ми з Катрусею ночуватимемо  в батьків, але завтра я все таки хочу поїхати на свою квартиру.

Катруся розповідала бабусі та дідусеві про те, як їй подобається у новому садочку. Про Віру та Іру, з якими вже встигла потоваришувати. Дівчата дуже допомогли мені, коли Катя була вдома. Вони читали їй книги, грали з нею ігри та розважали, щоб їй не було сумно. Також донька розповіла батькам про Артема. Їй дуже сподобався лікар, адже коли ми приходили до нього на прийом, то завжди пригощав Катю чимось смачненьким.

- І хто цей Артем? Ви давно з ним знайомі? – поцікавилась мама.

- Це той самий Артем, що допоміг мені, коли Андрій загинув, - сказала я.

- То він працює в тій самій лікарні, що і ти? – перепитав тато.

- Так, - кивнула я.

- Оце збіг! – здивувалася мама.

Наступного дня я залишила Катрусю з батьками і поїхала на свою квартиру. Я думала, що доня поїде зі мною, але бабуся з дідусем не відпустили онучки, бо дуже скучили за нею.

Я знала, що мені буде боляче, коли зайду в квартиру. Вона зберігає надто багато щасливих спогадів. Я зібрала документи, необхідні для оформлення спадщини і зателефонувала до нотаріуса. Ми домовилися зустрітися після обіду. За цей час я перебрала дещо з одягу та особистих речей для себе та Каті. Потім зробила собі каву. Колись я любила пити каву у себе на кухні, коли Андрій був на роботі, а Катруся ще спала чи гралася в кімнаті. Любила помріяти і побути наодинці з своїми думками. Тепер я постійно сама і захлинаюся своєю самотою. Сльози душили мене, але я їх не стримувала. Тут немає ні Каті, ні батьків, тому не потрібно себе стримувати. Вволю наплакавшись, я привела себе більш менш до ладу, хоча легше мені не стало. Ззовні я виглядала нормально, можливо навіть гарно, але на душі мені було паскудно.

По дорозі до нотаріуса до мене зателефонував Павло. Я геть забула, що маю з ним зустрітися. Ми домовилися, що я зателефоную йому після зустрічі з нотаріусом.

Нотаріус взяла в мене документи і розповіла про подальші дії, необхідні для оформлення спадщини. Так, як батьки Андрія живі, то я думала, що  їм також належить певна частка у його майні. Проте нотаріус сказала, що за заповітом все належить лише мені. Уявляю, які вони будуть злі, коли дізнаються про це.

Вийшла з нотаріальної контори і відразу зателефонувала до Павла. Ми домовилися зустрітися неподалік у кафе.

- Як ти? – запитав мене Павло, коли ми зробили замовлення.

- Нормально, - знизала плечима я.

- Як робота та і взагалі проживання в Чернівцях?

  - Робота мені подобається, - відповіла я. – І Чернівці гарне місто.

- Не жалієш, що переїхала?

- Ні, та я не на постійно поїхала. Хочу трохи змінити обстановку…тяжко мені тут…Все нагадує про Андрія.

- Мені також його не вистарчає, - признався Павло. - Ми завжди разом приймали усі рішення, радилися одне з одним, а тепер я сам.

- Дякую тобі, що взяв на себе фірму та ще і нам постійно грошенят підкидаєш, - промовила я.

- Та перестань. Це мій обов’язок допомагати тобі та Катрусі. – До речі, як вона?

- Добре, ходить в садочок, - відказала я. - Правда недавно мали неприємну ситуацію. Вона розтягнула собі ручку, але вже все гаразд.

- Чому ти мені не сказала, я б приїхав чи кинув тобі гроші на карту, - схвильовано відказав він.

- Все обійшлося, тому не хвилюйся.

- Ні, так не піде, - заперечливо похитав він головою і витягнувши мобільний перекинув мені кошти.

- Дякую, не потрібно було.

- Навіть не сперечайся, - взяв мене за руку Павло. – Ще раз тобі кажу – це мій обов’язок. Від  його дотику мені стало не по собі. Павло помітив мою реакцію і відразу відпустив мою руку. – Вибач…, - сказав він. – Я просто хочу, щоб ти знала, що можеш на мене розраховувати у будь-якій ситуації.

- Дякую за це і за все.

Павло розпитував мене, як пройшла зустріч з нотаріусом та про те, що я планую робити в подальшому з своєю часткою у фірмі.