6 Глава Олеся

Я вже місяць ходжу на роботу, а Катруся в садок. Не скажу, що мені легко, оскільки потрібно було навчитися працювати з касовим апаратом, розібратися з медикаментами, звикнути до лікарського персоналу та клієнтів. Проте, минув місяць і мені здається, що «перше бойове хрещення» я пройшла. Пощастило, що аптека знаходиться в приміщенні лікарні, а це означає, що в мене нормований робочий день від дев’ятої ранку до шостої вечора. Ми з  Вікою працюємо почергово що два дні. Таким чином, я маю можливість більше приділити часу Катрусі та дому. Якщо моя зміна випадає у вихідні, то мене підстраховують Вікині доньки. Іра та Віра обожнюють Катрусю і залюбки граються з нею.

Мої батьки спершу не дуже позитивно сприйняли те, що я збираюся на довше залишитись в Чернівцях, але потім підтримали моє рішення. Мама зраділа, коли дізналася, що у мене з’явилася надійна подруга. Тато ж тішився, що його донька пішла по його стопах і працює за професією. Мій тато вже на пенсії, але колись він все життя пропрацював завідувачем міської державної аптеки.

- Донечко, давай швидше одягайся, а то запізнимось! - вигукнула я до Каті.

- Я вже готова! – вийшла до мене Катруся, повністю одягнена.

- Ого! Ти вже і курточку одягла? – здивувалася я. – Яка ж ти в мене молодчинка!  - обійняла донечку.

Відколи помер Андрій, Катя дуже змінилася. Здається, що вона буквально за день подорослішала. А коли ми переїхали в Чернівці, то це сталося ще більше проявлятися. Катя стала мені допомагати на кухні, то щось почистить або поскладає, навіть посуд сама іноді миє.

В садочку все також гаразд. Катя відразу знайшла спільну мову з вихователями та влилася у дитячий колектив. У неї навіть вже з’явилася подруга - Оля. Я рада, що все так склалося, адже хвилювалася, щоб Каті сподобалося в новому садочку.

 Я поцілувала доню на прощання і пішла на роботу. Робочий день почався, як зазвичай, з велетенської черги покупців. Проте я вже навчилася швидко обслуговувати клієнтів і з касовим апаратом добре справляюся. У мене за графіком є тридцять хвилин на обід, тому я вибігла у сусіднє кафе та, за звичкою, замовила собі салатик і каву з круасаном. Після обіду завжди менше відвідувачів, тому можна трішки перевести подих. До мене зателефонувала вихователька з дитячого садочку і якесь неприємне відчуття огорнуло мене.

- Добрий день! Олесю Володимирівно, маємо неприємну ситуацію…

- Що трапилося ? – схвильовано запитала я.

- Катруся впала і сильно вдарилась в руку.

- Як це сталося?

- Вона перечепилася і впала з сходів, - промовила вихователька.

На ходу одягнулася та зателефонувала до Віки. Пояснила їй ситуацію і попросила попрацювати за мене.

- Звісно, зараз я приїду, - відказала подруга. – А ти йди по малу і приводь сюди, потрібно, щоб її оглянув лікар.

Прибігла в садочок. Серце виплигує з грудей від хвилювання, а коли побачила заплакану Катю, то мало сама не розплакалася.

- Вибачте, що так сталося, - сказала вихователька.  Я нічого не відповіла, бо мушу спершу дізнатися, що трапилось з дитиною.

Поки ми прийшли в лікарню, то Віка вже домовилась з хірургом, щоб оглянув Катрусю.

- Ходімо, я вас проведу, - сказала Віка. – Хірургія знаходиться в іншому приміщенні.

Катруся стійко трималася, хоч я бачила, як їй боляче.

- Ще трішечки, моя маленька, - шепотіла я, несучи її на руках.

- Ось цей кабінет, - сказала Віка, стукаючи і відчиняючи перед нами двері.

Ми зайшли в середину і я ледь не впала від несподіванки, адже перед мною стояв Артем.

- Артеме Вікторовичу, це та сама дівчинка, про яку я вам казала, - сказала Віка і обернувшись до мене промовила, - Все, я побігла, зайдеш потім до мене.

- Звісно, - кивнула я.

Артем глянув на мене і також був здивований не менше, ніж я.

- Добрий день, Олесю, не сподівався вас зустріти за таких неприємних обставин, - ледь посміхнувся він.

- Привіт, Катрусю, пам’ятаєш мене? – посміхнувся він до Каті.

- Так, - кивнула вона.

- Це добре, давай поглянемо на твою ручку, гаразд?

- Мене вона дуже болить, - скривилася Катя.

- Обіцяю, що я буду дуже обережним. Дай мені свою ручку, - попросив Артем.

 Катя боязко вклала свою ручку в руку Артема. Він обережно оглянув її.

- Я б хотів ще зробити рентген, - сказав, глянувши на мене. – Ходімо в сусідній кабінет.

- Ти молодець! Смілива дівчинка, – сказав Артем. Катрусі вперше робили рентген, але вона не злякалася. – Ні перелому, ні тріщини немає, - звернувся до мене. – Це просто сильний забій. Я випишу мазь та скажу які компреси робити. Думаю, що через тиждень все мине.

- Дуже дякую, - усміхнулася я.

- Нехай швидше одужує, - відказав він. – До речі, як так сталося, що ви тут, у Чернівцях?

- Ми з Катрусею…, - сказала я, але в кабінет заглянула мед сестра:

- Артеме Вікторовичу, там до вас пацієнт, - промовила вона.