1 Глава Олеся

                                      Над прірвою стою і плачу,

                                                 Лишився крок і полечу в безодню.

                                           Тебе я більш ніколи не побачу,

                                              Не обійму, не пригорнуся знову.

                                            Розбите моє серце на уламки,

                                                   Болить душа і рана кровоточить.

                                                   Так важко прокидатися щоранку,

                                                               Бо новий день лиш сум мені пророчить...

- Мамо, мені погано… Я хочу в туалет, - рюмсала моя маленька доня.

- Зараз, сонечко, - кажу. – Татко припаркується і ми вийдемо.

- Дивіться, яка краса, - захоплено промовляє чоловік. – Ось тут зупинимось.

         Наш позашляховик зупиняється на узбіччі біля парапету, що розділяє проїжджу частину від провалля. Виходимо з машини і перед нами відкривається чудовий краєвид – зелені гори, оповиті сизим туманом.

- Он там є кущі, - вказує Андрій на зелені зарослі неподалік.

- Ми швиденько, - промовляю я і, беручи за руку доньку, прямую у вказаному напрямку.

         Це наша перша спільна поїздка з донечкою. Ми з Андрієм багато подорожували разом, адже любимо бувати у різних цікавих місцях. Проте, коли чотири роки тому у нас народилася Катруся, то все змінилося. Вона часто хворіла і ми тимчасово припинили наші мандрівки. Пройшов час, донечка стала більшою і тепер знову ми змогли подорожувати.

         Вирішили поїхати в Карпати. Хочемо піднятися на гору Говерлу, побувати на полонині, подивитися на водоспад та насолодитися неймовірною природою. Звісно, що ми з Андрієм неодноразово бували в Карпатах, але тепер, коли з нами буде наша донечка, все відчуватиметься по іншому.

         Мене переповнюють щасливі передчуття. Андрій забронював для нас номер в Буковелі з неймовірним краєвидом. Катруся також з нетерпінням чекає, адже мріє покататися на витягу.

- Ходімо, доню, - веду малу за руку в гущаву кущів. Проте швидко впоратися з туалетом не виходить, бо Катя ніяк не може налаштуватися. Я забула взяти з собою її горщик і ось тепер маємо проблеми.

         Нарешті все вдалося і ми вийшли з кущів. Саме в цей момент чую сильний скрегіт та удар. Мене пробирає холод, коли помічаю, як велетенська вантажівка з усієї швидкості в’їхала у наше авто. Від удару наша машина виїхала за парапет і просто зникла з поля зору. Вантажівка помчала навіть не зупинившись.

         Я шоковано стою і не можу зрозуміти, що трапилося. На місці, де стояла наша машина, пусто. Вона просто зникла. Видно лише розламаний парапет. Нарешті до мене доходить, що автомобіль злетів у кювет і найгірше те, що Андрій знаходиться в салоні.

        Стрімголов біжу до місця аварії, підходжу до краю дороги і дивлюсь за парапет. Наше авто впало у прірву.

- Андрій! – несамовито кричу. – Андрі-і-і-ій!

         У відповідь мовчання. Я не знаю, що мені робити. Оглядаюся навколо, але навколо лише траса, дерева та гори. Навіть не знаю, де знаходжуся. Ще дуже рано, тому поблизу немає жодних авто.

- Допоможіть! – кричу в розпачі.

- Мамо! Мамо! – тулиться до мене перелякана Катруся. – А де татко?

- Не знаю…, - кажу і додаю: - Постій тут, добре? Підвожу її до стовпа вуличного освітлення, що стоїть на узбіччі неподалік.

- Угу, - киває доня.

  Намагаюся взяти себе в руки наскільки це можливо. Виймаю телефон з маленької сумочки, що висить на моєму плечі. На дисплеї висвічує, що немає зв’язку, лише екстрені виклики. Телефоную на швидку, а потім в поліцію. Якби не Катя, я вже б давно сама спустилася в те провалля. Чую гуркіт авто і гарячково намагаюся його зупинити. Авто зупиняється і з нього виходить чоловік.

- Що трапилось? – стурбовано запитує він.

- Допоможіть, - плачучи кажу я. – Мій чоловік там…, - вказую в напрямку розбитого парапету. – Вантажівка збила наше авто…, - намагаюся пояснити.

- Ходімо, - промовляє чоловік.

         Він поглянув у прірву і запитав, чи викликала я необхідні служби.

- Так, - кивнула я.

- Сядьте в моє авто, - сказав чоловік. – Ваша донька замерзла і налякана.

         Лише зараз помічаю, що Катя стоїть біля стовпа і тихенько плаче. Боже мій, я геть про неї забула. Підбігаю до донечки і обіймаю її.

- Ходімо, моя маленька, - беру її на руки і несу в чуже авто.

         Приїхала швидка з поліцією та евакуатори. Я увімкнула Каті мультики, а сама вийшла з авто, щоб розповісти та пояснити, що сталося. Медпрацівники та поліцейські відразу спустилися вниз, щоб витягти Андрія з авто. Я ж стою над цією злощасною прірвою і молюся лише про те, аби він був живий. Від хвилювання мною аж трусить. Обійняла себе руками, щоб якось припинити тремтіння. Відчуваю, як мої плечі огортають пледом.