Розділ V "Точка неповернення"

     …і вони шепочуть у пітьмі

     Вночі лазарет стає зовсім іншим. Не просто кімната зі стерильними ліжками й тьмяним світлом — а справжня пастка, де темрява має вагу, як мокра ковдра, і дихає поруч. Кайден не спав. І не через біль. Хоча той був: ребра ниють, легені клекочуть, як зламана труба. Але щось інше не давало спокою. Він чув… голоси. Спершу — ледь-ледь, як з ефіру, ніби стара рація ловить мерців. Але то не привиділось. Ні, чорт забирай, не привиділось.

«Стій… не йди туди…»

«Ти вже почав… не зупинишся…»

«Він тебе чекає…»

— Що за хрінь… — прошепотів він сам собі, зриваючись на кашель, та все ж сів. Боліло так, наче всередині нього жиле скло. Та попри це — підвівся. Ноги, як ватні. Кожен крок — ніби через воду, густу і липку. Шепіт не стишався. Навпаки — він став гучніший. Багатоголосий.

     Кайден прихилився до стіни, щоби не впасти, вдихнув — і ще один крок. Коридор перед ним темнів, лампи далі не горіли, лише одна світла пляма за спиною тримала його в "нормі". Все інше — чорна порожнеча.

     А потім він відчув — ці голоси бачать його. Вони знали, що він слухає.

«Тебе обвели довкола пальця…»

«Вони зробили з тебе вмістилище…»

«Кайден… ти вже не свій…»

— Замовкніть, — просичав він. І відчув, що темрява — ближче. Вона як живе щось. Вона ховається за стіною, під ліжком, у ньому. Коли він дійшов до самого кінця, де починалась темна частина коридору — тіло здригнулося. Йому здалося, що щось… сіпнуло його за рукав. Він відсахнувся, втратив рівновагу — і впав на холодну підлогу.

     Ранок зустрів його, як божевільний лікар — з посмішкою, але з холодом у руках. Ті ж самі обличчя, ті ж халати, та в очах — інше. Вони дивились на нього, як на щура, як на звичайного піддослідного кролика. Принесли якусь машинку, сканували, тикали пальцями в щось, що мало би "виміряти зміни". Вони шукали здібності. Сліди. Порушення.

— Ну що, пане  Рейвенкрофт. Нічого нового не помітили?

— Та ні, все як завжди. Трохи бісить, трохи болить, хочеться додому — от і всі здібності.

Лікар не повірив, але знизав плечима.

— Якщо щось — одразу до нас.

— Авжеж, як одразу — я до вас, подумав Кайден і пішов збиратись.

     Нарешті — додому. Хоча й не той уже "дім", що раніше. Він зайшов до ванної у лазареті, дивився на себе в дзеркало довго. Очі — ніби з іншого обличчя. На фоні його сиво-білої шкіри, його сірі очі виднілись ближчими до блакитного, яскравого неба. Волосся все ж лишилось чорним, але з посивілими пасмами, які кидались у очі. А тому, Кайдену лишалось тільки підфарбувати своє волосся чорною фарбою і дивився, як колір змішується з тінями під очима.

— Ну, здоров, старий. Знову ти. Хоч і блідий, як смерть.

…

     Коли Кайден зайшов до квартири, йому відразу в груди влетіла Алісса. Її обійми були такі щирі, що в ребрах знову щось хруснуло.

— Ти повернувся! — прошепотіла вона в комір. — Ти ж навіть не писав… Я думала, тебе знову закрили на цих їхніх на…па…

— На навчаннях? Вибач, що не дзвонив, там просто зв’язок поганенький був. Я ж типу студент, пам’ятаєш? — хрипко всміхнувся він.

     Батьків не було. Мати лишила записку на столі: “Маємо термінову справ. Як Кайден повернеться — зателефонуй. Любимо вас.”

     Вдома було тихо. Надто тихо після того, як уночі тебе кликали голоси з темряви. Але ця тиша була іншою — буденною, майже затишною. Кайден випив чаю, переодягнувся й рушив до академії при Агентстві державних справ — тієї самої, де ще вісімнадцятирічним він здав вступні тести з такими показниками, що ректори лише переглянулись.

     Академія виглядала так само, як і завжди: бездушна, сіра будівля, чия присутність лише "темнить" весь настрій.. Глуха архітектура, такі ж сірі коридори, викладачі зі спаленими очима. Стіни — ніби витиснуті з цвілі та скла.

     На лекції він спіймав себе на тому, що рахує тріщини в штукатурці замість слідкувати за текстом на проєкторі. Занадто просто. Занадто повільно. Після того, що він пережив, ця рутина здавалася фарсом.

— І як, Рейвенкрофт, зможеш розв'язати цю справу? Це ж не так складно для майбутнього слідчого, так? — буркнув викладач, навіть не глянувши на нього.

— Легко... Може-то дати Лоуренсу відповісти? Я ж не хочу, щоб той скаржився, мов, я забираю його досягнення,  — уїдливо відкинув Кайден.

     Сміх у залі. Аж раптом — стук у двері.

     Ні, не просто стук — глухий, впевнений, військовий. Як куля в серце.

     Двері вивалились майже миттєво. До аудиторії ввалились п’ятеро. Чорне спорядження, важкі берці, бронежилети — ніби клоновані з солдатів Легіону Вальдрії. В руках — автомати. Один одразу крикнув:

— ВСІ НА ПІДЛОГУ! ЖИВО! РУХ — І ВИ ТРУПИ!

     Кілька студентів закричали, решта попадала на плитку. Кайден стиснув щелепу, але всеодно сидів за партою. Його мозок уже працював — холодно, швидко, без сентиментів. У грудях — тиша перед бурею.

"Ну що, Рейвенкрофт. Відпочив? Тепер — пограймо по-дорослому.»

…Кайден сидів, майже лежав на парті нерухомо, ніби теж злякався, втупившись у стелю. Дихав глибоко, біль у ребрах ще нагадував про себе. Він дивився краєм ока, як усі лежать, розкидані по підлозі мов тряпки. Студенти боялись дихати.

     А один з нападників уже йшов до нього. Підійшов, різко схопив за комір  й смикнув:

— Лягай! Швидко!

     Кайден моргнув.

— А ти завжди так вітаєшся з незнайомцями, чи сьогодні просто особливо мудацький день?

     Той нахилився ближче — і це була помилка.

     Глухий хруст. Книга, яку Кайден вхопив з парти, врізається просто по зап’ястку зі зброєю, яка  випала від цього. Нападник не встигає зреагувати, як Кайден піднімається ривком, хапає за комір і вгатує його головою об парту. Раз. Два. Готово.

— Дивись, скільки знань — і в прямому, і в переносному сенсі, — кидає Кай, схоплюючи зброю з підлоги.