Розділ IV “Місто тисячі пустель"

     Кайден стояв перед масивними скляними дверима Агентства Державних Справ, спостерігаючи за своїм відображенням. Його темне волосся спадало на чоло, а в глибоких сірих очах світилася втома, яку він ніколи не показував відкрито. Він затримав подих, мимоволі відчуваючи, як усередині будівлі витає лиш звуки дзвону від печатних машин, дзвінків та офісного життя. Тут усе завжди було стерильним: холодні мармурові підлоги, стіни без жодних прикрас, віддзеркалене світло ламп, що створювало ілюзію нескінченних коридорів. Люди, які проходили повз нього, були або повністю зосереджені на роботі, або настільки заглиблені у власні думки, що здавалися примарами у цьому бездушному механізмі.  Він спокійно пройшов контроль, бо він – син родини Рейвенкрофт. Іноді лише цей факт дає йому привілеї.

     Діставшись до ліфта, він подивився на панель керування, а потім розгорнув записку з кодом. 

1-6-2-0-3-9-0-0-0…

     Кайден підняв брову. 

— Це що, код до бункера чи пароль до приватного сховища якогось маніяка?

     Він оглянувся – нікого поруч не було. 

— Якщо після цього ліфт спуститься в підземелля з жертвопринесеннями, я просто розвернуся і піду за попкорном. 

     Його пальці натиснули кнопки. На екрані замість звичного номера поверху з’явилося

«Доступ підтверджено. -6 рівень».

     Кайден відчув, як ліфт почав опускатися нижче звичайних поверхів. Стеля видавала легке гудіння, а повітря стало трохи густішим, ніби він справді занурювався в якийсь заборонений простір. 

— Ну, добре, Привиде. Подивимося, що тебе чекає в підземеллі. Маніяки начувайтесь...йосий, попкорн!...Не встиг.

     Кімната, в яку він зайшов, була чимось між аналітичним центром і військовою командною залою. На великому екрані миготіли дані, а довкола нього зібралися кілька офіцерів та техніків, що переглядали інформацію, яку вони надавали для брифінгу. Посеред кімнати, спираючись на стіл, стояв Адріан Вестерхольм. Його пронизливий погляд не змінився, коли він побачив Кайдена. 

— Сідай. 

     Кайден підняв руки, зображуючи удавану покору. 

— Я й не збирався тікати. Але якщо цей брифінг про «ми маємо місію, і ти не маєш вибору», то можете одразу скоротити вступ.

     Адріан натиснув кнопку на пульті, і карта на екрані наблизилася. 

— Сахіран підписав із Вальдрією секретну угоду про передачу одного з трьох кристалів Світу Тіней для подальшої розробки та співпраці, але з Сахірану надійшов запит на виділення наших агентів. Вони надали у запиті інформацію, що терористична група «Фатім» або ж «Фатум» викрала кристал. Тому на місію вирушають троє: Привид, Демон та Артеміда, ви не будете дуже помітними в пустельних краях, тому і направлятиметесь втрьох. Більше королівський двір не може виділити «пропуски» без зайвого шуму. Вирушаєте в Ас-Сахр.

     Кайден мовчки провів пальцями по скроні. 

— Дайте вгадаю...Нас відправляють у Сахіран без офіційного статусу, без прикриття і без можливості зв’язатися з штабом? Хоча б доступ до посольства буде? Може хоча б провідника?

     Адріан ледь помітно посміхнувся. 

— Ти швидко схоплюєш суть, справжній геній...ні, ви самі по собі.

     В залі помітно почав чутись сміх усієї команди. На карті з’явилася точка в західній частині Ас-Сахру. 

— Передача мала б відбутись післязавтра ввечері. Але наша мета – дістатися туди раніше, знайти кристал і повернути його, перш ніж ситуація вийде з-під контролю.

     Кайден потер підборіддя. 

— Отже, коли ви планували сказати мені, що я лечу в пустелю?

     Адріан перехрестив руки. 

— Прямо зараз.

— Супер....

…

     Місто з’явилося перед ними, як міраж. Білий камінь, що відбивав сонячне світло, високі мінарети, змішані з сучасними хмарочосами. На вузьких вулицях Ас-Сахру, міста тисячі пустель, вирувало життя – крики торговців, гуркіт коліс, шум людських голосів, змішаних із ароматами спецій і гарячого металу. 

     Кайден зістрибнув із фургона і глибоко вдихнув повітря. Він поправив свій одяг – легку лляну сорочку з широкими рукавами, шарф, що спадав на плечі, і піщано-кольорові штани. Демон і Артеміда залишилися у звичному чорному екіпіруванні, що здавалося їм практичним, але виглядало чужорідно серед місцевих. 

— Ми маємо залишитися непомітними, – нагадала Артеміда. 

     Кайден усміхнувся. 

— Хто перший приверне увагу – платить за вечерю. Тримайте сорочки, щоб прикрити….оце ваше "ноу-хау".

     Кафе, в яке вони зайшли, було тихим і наповненим ароматом кардамону, терпкої кави та купи різних спецій.   Кайден підійшов до барної стійки і, нахилившись до продавця, спокійно промовив: 

— Рахайм-бахр сахаф кахва, таля.

(Чорна кава без цукру, тричі.) 

     Продавець не змінив виразу обличчя, лише окинув поглядом на Привида, а сам Кайден узяв чашки чорної наче смола кави і повернувся до столу, де сиділи Демон і Артеміда. 

— Не розглядайтеся. У Сахірані не люблять таку поведінку. Артемідо, не схрещуй ноги, це не прийнято тут.

    Демон глянув на нього. 

— І звідки ти це знаєш?

— Всюди такого не люблять.

     Артеміда перевела погляд на людей у кафе. 

— Кого ми шукаємо?

— Вони самі знайдуться, — відпивши тієї "смолі" вимовив Кай.

     У дальньому кутку він помітив підозрілого чоловіка, який сидів у напівтемряві, раз у раз окидаючи зал поглядом. Кайден нахилився вперед, встаючи, і сказав не втручатись. Чоловік різко встав і попрямував до виходу.  Кайден зачекав кілька секунд, а потім неквапливо рушив за ним. 

     Сахіранські вулиці – це лабіринт, у якому навіть ті, хто тут народився, можуть загубитися, якщо не знають правил гри, але Кайден рухався швидко, проте невимушено, наче просто прогулювався вже вечірнім містом. Але його очі не випускали з поля зору чоловіка, який квапливо рухався попереду, намагаючись загубитися у натовпі.