Розділ ІІ "По той бік Світла"

     Кайден Рейвенкрофт йшов вулицею, тримаючи руки в кишенях пальта. Над Ебонхартом висів сірий туман, розбавлений рудими відблисками сонця, що пробивалося крізь дим заводських труб. Місто ще не прокинулося повністю, але у відділку поліції ніколи не було тиші.

     Важкі двері з броньованого металу з глухим скрипом прочинилися.

     Кайден зробив глибокий вдих і впевнено підійшов до стійки чергового.

— Адвокат Вейла Рейвенкрофта. Я тут, щоб зустрітися зі своїм клієнтом.

     Черговий підняв голову. Він був кремезним, із заспаним виразом обличчя та синцями під очима. Його погляд ковзнув по Кайдену, а потім зупинився на документі, який той поклав перед ним.

«Фальшиве посвідчення. Зроблене ідеально. Зручно мати маму-колишнього адвоката, прям як в новелах, які я почитував аби деградувати…»

     Поліцейський перевірив щось у системі, знизав плечима і кивнув:

— Кімната для допитів. П’ять хвилин.

     Кайден ішов коридорами, де пахло кавою, потом і дешевими цигарками. Коли ж юнакові відкрили двері, той побачив як Вейл Рейвенкрофт сидів за столом. Він не виглядав якимось...зламанним. Його спина була прямою, а погляд — холодним, ніби звичайна прогулянка чи рандеву.

— Батьку…

— Кайдене.

— Цей одяг… плями…

     Вейл поглянув на свій піджак.

— Фарба.

     Кайден спохмурнів.

— Що?

— Будівельники розлили фарбу. Багряна. Стояв біля складу, коли вони її переливали. Щось пішло не так, і мене накрило зверху.

     Кайден повільно видихнув.

— Це було підлаштовано.

     Вейл усміхнувся.

— Очевидно. Хтось хотів, щоб усе виглядало як убивство.

     Кайден провів рукою по волоссю.

— Тепер слухай мене. Я знайшов того дядьку, якого ти нібито вбив, але все по порядку…

...

— Так це ти, бісова мразота…— Кайден повільно наблизився, його тінь простяглася по підлозі, здавалося, охоплюючи переляканого чоловіка. — Мені потрібно, щоб ти перестав бути привидом.

Чиновник, той самий, якого офіційно вважали мертвим, зробив кілька кроків назад, доки його спина не притиснулася до стіни. Його дихання стало уривчастим, а очі бігали з боку в бік, ніби шукаючи вихід.

— Я... я не знаю, про що ти...

     Кайден вдарив його по грудях, відштовхуючи в бік старого крісла, змушуючи сісти.

— Не треба. Ти чудово знаєш, що мені потрібно.

— Послухай... Я не хотів...

— Але ти це зробив.

     Кайден різко стиснув комір чиновника, підтягуючи його ближче.

— Ти підлаштував свою смерть. Чому?

     Очі чоловіка забігали ще швидше.

— Я не мав вибору.

— Брешеш.

     Кайден стиснув щелепи і відштовхнув його назад.

— Говори, інакше я зроблю так, що тебе дійсно не стане.

     Чиновник проковтнув клубок у горлі.

— Я був у боргах. Великі люди почали на мене тиснути. Але одного дня до мене прийшли люди з Авестану. Вони сказали, що можуть влаштувати мене, дати нове життя, якщо я допоможу...

— Допоможеш чому?

— Влаштувати невеликий хаос в Агентстві Державних Справ. Прибрати деяких ключових людей.

— Мого батька.

     Чоловік винувато відвів очі.

— Так...

     Кайден глибоко вдихнув, щоб придушити лють.

— Ти зробив це через борги? Через жадібність?

— Якщо б я цього не зробив, мене б убили.

     Кайден мовчав, йому нічого не лишилось як просто повільно відпустити його комір, але замість цього поклав руку на плече чиновника, стискаючи так, що той скривився.

— "Воскреснеш". Інакше я особисто тебе ує…коротше, «Ти» повернешся до відділку. І я подбаю про те, щоб ти більше не мав можливості вдавати мертвого.

     Чоловік запанікував, але зрозумів, що іншого виходу в нього немає.

— Гаразд... я... я повернуся.

     Коли чиновник з'явився у відділку поліції, ефект був неочікуваний. Справа не була закрита, буквально усе вказувало на те, що Вейла підставили, та видимо комусь "цікавіше" аби батько був за ґратами.

«Але хто? І навіщо?»

     Кайден знову опинився у кімнаті для допитів, дивлячись на батька.

— Це не мало значення. Вони вже вирішили, що ти винен.

     Вейл похмуро кивнув.

— Значить, хтось дуже хоче, щоб я не виходив на свободу.

     Кайден задумався.

— Я тебе витягну, батьку.

— Я знаю, - просто відповів Вейл.

     Єдині люди, які могли вплинути на ситуацію, були старі знайомі його батька — військові розвідники. Їх звали Адріан Вестерхольм і Мартін Делорн. Їхній будинок був розташований у спокійному районі, оточений високими парканами та системами безпеки.

     Тим ж вечором Кайден сидів за дерев'яним столом у їхній вітальні, повітря було просякнуте ароматом пороху та металу.

— Ми могли б допомогти, але є одна умова, сказав Адріан, задумливо ковзаючи пальцями по краю чашки.

— Я вас слухаю.

     Мартін збиралась щось сказати, але раптом...темрява. Світло вимкнулося, а наступної миті гуркіт розбитого скла.

— Напад!

     Кайден встиг відкинутися назад, коли ножове лезо просвистіло перед його обличчям. Його рефлекси спрацювали миттєво. Перший удар — розворот, лікоть у сонячне сплетіння першого. Нападник зігнувся, захрипів, але інший уже намагався захопити Кайдена за горло. Зміщення корпусу, важкий удар коліном в живіт, і другий найманець падає. Бойова система Академії продумана для найбільш оптимального захисту життя та життєдіяльності. Третій витягнув пістолет, але Кайден різко вдарив ногою по столику, перекидаючи його та збиваючи вбивцю з рівноваги. Останній удар. Кайден схопив чоловіка за голову і вдарив об стіну. Той осів на підлогу без свідомості.

     Тиша. І раптом увімкнулося світло.

     Кайден стояв серед тіл, важко дихаючи, а Мартін та Адріану лишалось лиш мовчки дивилися на нього.

— Справився сам, ніби знову у академії побував.