Розділ І "Тонке лезо брехні"

     Ебонхарт задихається в сутінках. Вулиці, затоплені жовтими відблисками ліхтарів, розчиняються в тінях, що стікають по стінах старих кам’яниць. Повітря насичене вологістю й димом, що піднімається з каналізаційних люків. Це місто ніколи не спить, але й не живе повною мірою—воно лише існує, ковтаючи своїх мешканців і виштовхуючи їх на поверхню, коли вони стають непотрібними.

     Двері квартири Кайдена Рейвенкрофта з гуркотом розчинилися.

     У мить, коли він повернув ключ у замку, петлі скрипнули, і важкі чоботи поліцейських вдерлися в його дім. Кайден інстинктивно відступив назад, його пальці стиснулися в кулаки.

— Кайден Рейвенкрофт? — суворий голос офіцера пробився крізь напружену тишу.

    Перед ним стояли троє чоловіків у темно-синіх мундирах із золотими нашивками. Один із них—найвищий, із квадратним підборіддям та вузькими очима—тримав у руці електронний планшет.

— Що, чорт забирай, відбувається? — голос Кайдена прозвучав різко.

— Твого батька заарештовано, — відрубав інший офіцер, світловолосий і кремезний. — Вейла Рейвенкрофта звинувачують у вбивстві чиновника Агентства державних справ.

     Кайден відчув, як його серце стискається.

— Це якась помилка, — прошипів він. — Мій батько не міг…

— Він уже за ґратами, — холодно відповів офіцер із планшетом. — І повір мені, доказів достатньо.

     Кайден відчув, як його затоплює гнів. Він зробив крок уперед, змушуючи поліцейського трохи відступити.

— Забирайтеся з мого дому…Геть!

     Мить вагань. Потім офіцер із планшетом кивнув двом іншим, і вони, кинувши напослідок презирливі погляди, розвернулися й пішли.

     Кайден зачинив двері і на мить…завмер, дивлячись як його тремтячі руки не можуть знайти собі місце. Його серце настільки сильно б’ється, що стукіт віддає у вуха та думати він міг лише про батька. Думки мчали, розриваючи мозок: «Вейл—убивця? Неможливо».

     Не гаючи ні секунди, він вихопив куртку з вішалки і кинувся геть із квартири.

     Філія Агентства державних справ… Будівля нависала над вузькими вуличками, мов мовчазний моноліт. Гладкі чорні стіни, посилена охорона—тут не люблять непроханих гостей.

     Кайден пройшов повз кілька поверхів і зупинився перед дверима, де ще кілька годин тому працював його батько. Відчинивши двері, він помітив, що за столами сиділи двоє чоловіків і жінка, які переглядали документи. Вони підняли голови, побачили його—і на мить запанувала напружена тиша.

— Ти не мав приходити сюди, Кайдене, — промовив один із них, темноволосий чоловік у піджаку.

— Я хочу знати, що сталося, Іларіоне.

     Чоловік обмінявся поглядами з жінкою—темношкірою, з зачіскою каре і холодними очима.

— Його підставили, правда? — голос Кайдена затремтів від гніву.

     Іларіон важко зітхнув:

— Ми не знаємо. Він зник на годину, а коли повернувся—був увесь у крові.

— Але він не міг…

— Та всім байдуже, — жінка, здається, звалася Ная. — Його забрали, і ніхто не буде розбиратися.

— Байдуже? Я б подивився якби твоїх дітей забрали за злочин, який не коїли. Я б подивився як твою мати забрали за те, що явно не траплялось...я б подивився як тобі було "байдуже"...

     Юнак розвернувся і зник у сутінках.

     Вночі Ебонхарт ставав ще небезпечнішим.

     Кайден рухався вузькими провулками, поки не дістався місця, де сталося вбивство—невеликого кабінету у старій будівлі.

     Він прослизнув усередину через вікно. В кімнаті панував безлад: перекинуті стільці, розкидані папери, темні плями на підлозі.

     Кайден натягнув чорні шкіряні рукавички, щоб не лишати відбитків, йому точно не потрібні проблеми, точно не зараз…

«Зосередься, головне дихати рівно, як вчили у академії»

     Він ковзнув поглядом по приміщенню—і помітив щось у кутку. Маленький пристрій, схожий на аудіозаписувач.

     Кайден підняв його і ввімкнувши почув глухий, тихий голос. Голос заговорив у тиші:

— …ти зробив помилку. Ти не мав це бачити.

     Інший голос, здавлений страхом:

— Прошу… Я мовчатиму…

     Звук різкого руху. Потім був чутний лише голосний передсмертний зойк.

     Кайден відчув, як холод прокотився його спиною. Щось у цьому кабінеті не так. Розглянувши детально, Кайден згадав, що це кабінет давнього товариша Вейла, але не міг згадати його імені…це й неважливо зараз, точно не прямо зараз…Увагу Кайдена привернув стіл з набором для відкривання листів. Хоч світом популярний електронний формат, та все ж лишаються фанати «паперовості».

«У наборі не вистачає чогось»…

     Його погляд упав на плями крові біля столу. Краплі були різкими, ніби миттєвим рухом обірвали життя….слід вів до темного блиску.

Кайден присів і витягнув предмет.

«Тонке, золотаве перо для розкриття листів. Не знав, що їм можна вбити…буду обережніше з цими бюрократами тоді, а то ще «прополощать» мені горло таким».

«Це мабуть знаряддя вбивства: сліди крові на лезі, вбивця був правшею, удар прийшов з правої сторони. Подряпини…..стара річ, як я розумію…….це все що я можу…о тут ти й попався! Відбиток!»

     Знайшовши відбиток, справа стала легше, бо треба лише його зняти і вдома у Рейвенкрофтів було спорядження для зняття відбитків. Кайден вчився у академії на слідчого-криміналіста, тому знань йому вистачило для визначення зброї та основних «подій», але гнів від несправедливого ув’язнення батька переповнював його. Він зціпив щелепи.

«Клята поліція….доказів у них достатньо…Еге ж, кляті ідіоти, головне пропустити треба ще уміти….Гра тільки почалася».

     Раптом Кайден почув шум у коридорі. Юнак завмер, прислухаючись…

«Клац-клац…»

     Важкі, впевнені та впевнені кроки пролунали по всій будівлі.

«Поліція…чому прямо зараз?!»

     Його серце прискорено забилося і Кайден озирнувся. Вікно, через яке він зайшов, було надто далеко.