НАД МІСТОМ ТУМАН

Що може бути краще, ніж працювати о шостій ранку? Хіба що працювати у новому колективі і в новому місті.

Саме в таких умовах доводилося починати у свої двадцять сім років новенькому слідчому з області Андрію Ковалю.

Він стояв на балконі дев’ятнадцятого поверху одного з сучасних житлових комплексів. За вікном відкривався розкішний краєвид на центральну частину Києва, на його висотки й широкі проспекти. А туман додавав цій картині особливого виду — заради такого можна було й пробачити ранній підйом.

Густий серпанок затягнув вулиці та подвір’я, приховав низькі будинки так, що видно лише високі. Із вікон ледве пробивалися поодинокі вогні машин на проспекті Валерія Лобановського.

Але було одне «але».

Уся ця краса за вікном різко контрастувала з тілом чоловіка, що лежало біля балконних дверей у калюжі вже потемнілої крові.

Слідчо-оперативна група оглядала простору вітальню, де панував майже ідеальний порядок, поки новенький слідчий дивився у вікно й думав, чому тут так чисто… надто чисто для місця злочину… для місця вбивства.

Загиблого звали Сергій Литвин — власник квартири, історик, викладач, людина без очевидних ворогів. На перший погляд усе скидалося на пограбування, але майно залишилося на місці, зник лише із кухні один ніж.

Слідчий уже пів години ламав голову над своєю першою справою на новому місці. Лише кілька днів тому його перевели з тихого Яготина до шумного Києва, де він мав вести розслідування самостійно. Без наставника, без підказок і без права списати помилки на недосвідченість. Столиця — не провінція: тут такого не пробачають.

Стукнули двері. До квартири зайшов ще один чоловік у чорному одязі: чорні джинси, чорна футболка, чорний піджак. Він одразу підійшов до двох патрульних, щось тихо сказав їм, і ті мовчки вийшли, покірно киваючи головами.

На вигляд йому було близько сорока. Високий, навіть кремезний, коротко стрижений, з поглядом людини, яка щиро любить свою роботу. А після уходу патрульних Андрій залишився з ним наодинці.

— Привіт! — бадьоро кинув чоловік, виходячи на балкон і простягаючи руку. — Ти новий слідчий, так?

— Добрий день, — трохи невпевнено відповів Андрій, тиснучи руку. — Так. Андрій Коваль.

Хлопець мав дуже гарну зорову пам’ять ще зі школи, і згадати обличчя чоловіка, який по управлінню був кращим працівником, було неважко.

— Валєра. Карний розшук, — сказав чоловік із районного управління, уже поглядаючи на тіло. — Ну-ну… що тут у нас?

— Сергій Литвин. Викладач історії у…

— У Шеві, — перебив той, нахиляючись над загиблим.

— Саме так, — здивовано мовив Андрій. — А як ви здогадалися?

Валерій лише кивнув у бік фотографії на стіні, де вбитий стояв на тлі червоного корпусу КНУ.

Андрій відчув полегшення. Поруч із досвідченим працівником усе вже не здавалося таким безнадійним.

Опер вийшов із балкона й повільно пройшовся вітальнею, ковзаючи поглядом по меблях, скляних дверях, коридору, що вів до виходу. Нарешті зупинився біля проходу.

— Тут дивилися? — запитав він.

Хлопець підійшов ближче й лише тепер помітив на підлозі слабкий слід взуття — нечіткий відбиток підошви, принесений із вулиці. Приблизно сорок третій розмір, не менше.

— Уночі був дощ, а зараз уже сухо, — сказав Валерій. — Значить, убивця прийшов серед ночі.

— Напевно.

— Далі… — він указав пальцем на балкон. — Якщо тіло тут, а в квартирі немає слідів боротьби, то все сталося саме там.

Андрій мовчки спостерігав, як той уважно розглядає квартиру вбитого.

— Загиблий знав убивцю. Довіряв йому настільки, що спокійно вийшов із ним на балкон. Це міг бути хто завгодно: друг, колега, родич, сусід… товариш по чарці.

Андрій швидко занотовував почуте, водночас із досадою думаючи, що сам цього не помітив.

— А чим убили? — раптом запитав він.

— А це ти мені скажи, — відповів опер і різко зупинився навпроти дверей балкона.

Хлопець гарячково згадав слова криміналістів, поки Валерій вдивлявся в кондиціонер, що висів біля тих самих скляних дверей.

— Ножем. Чимось схожим на кухонний, — припустив Андрій. — А що ви там шукаєте?

— Можна на «ти», — не відводячи погляду, відповів Валерій. — У мене є здогадка, що ніж на кондиціонері.

— Чому?

— Он та тонка кривава смуга. Бачиш?

Андрій придивився й справді помітив майже під самою стелею вузьку темно-червону лінію.

— Так, бачу.

— Принеси стрем’янку. Може бути в спальні, у шафі.

На диво, у шафі й справді стояла стара стрем’янка, вкрита тонким шаром пилу. Пройшла хвилина, і Валерій уже стояв на ній і обережно зазирав нагору.

— А ось і знаряддя.

На верхній частині кондиціонера, затиснутий між металом і стіною, лежав кухонний ніж. Один із тих, яких бракувало на кухні.