1.

Вечір спирається на мій крихітний острів останнім сонним промінням. У цю пізню пору доби сонце спускається на рівень чола і змушує жмуритись. Чимось мені подобається його соромливий погляд: весь день боялося, перекочувалося. Але зараз, коли вже нікуди ховатися, при неминучій зустрічі світило таки тупиться прямо у вічі, не знаючи, як виправдатися. Його гарячкувата плазма так і шепоче: «Мені дуже шкода». Я вже починаю думати, що всі ці пурпурно-яблучні або вогненно-червоні вечірні горизонти сонце малює на знак вибачення саме мені. Але я вголос відповідаю: «Пусте». Адже цей жовтобокий карапуз чесно не винен, що я застрягла тут.

Я вже давно збилася з рахунку днів. Мої останні записи у щоденнику датуються 98 днем... чи 127? Вже не згадаю. Тільки ось в голові крутиться завершальний рядок: «Мої стопи наступили на кожний прибережний камінчик мінімум тричі».

Моя надія тоді ще билася у жилах і спонукала виглядати кораблі. А з іншої сторони: я не знала, що ще робити на цьому спустошеному острові, окрім як тинятися. За розміром він трохи менший за спортивний стадіон. Колись вся територія була вкрита густою високою травою, навіть кущі солодких ягід подекуди росли. Але зараз, дивлячись на усі ці пісочні залисини, розумію, що рослинність тримається тут суто через співчуття до мене.

«Пусте», – знову проговорюю я, вириваючи зі свого горе-лісу останній засохлий кущ ожини. Він вже давно не родив, але ніколи б не подумала, що таке може статися за одну ніч. Виходить, вже осінь? Я не знаю, яка зараз пора. Посеред моря все однаково.

Але це справді пусте. Я ж не одними ягодами харчуюсь. Вичухаюсь якось. Я востаннє за день йду до моря по вечерю. Мама казала татові: «Навіщо ти її цьому вчиш, вона ж дівчинка, і чим це їй знадобиться, ми ж не печерні люди». А я теж не думала, що вміння будувати рибні пастки колись буде рятувати мені життя. Ніколи не знаєш, де опинишся. Дякую, тату. 

Море сьогодні спокійне. Вечірній відплив приємно здивував. Я закотила шорти і зайшла на глибину, до саморобного червоно-коричневого буйка. Саме тут. Зануривши руку, я відкрила дерев'яну сітку. Тут же поспливала зграйка мальків, і всередині лишилося битися кілька дорослих рибин. Сьогодні менше, ніж учора. З кожним днем здобичі все менше. Я зітхнула і завернула усе, що було, у футболку. Здається мені, до критичного дефіциту вітамінів та мінералів на облік стане ще й недоїдання. Сонце тим часом журливо закотилося і передало пост невтомному місяцю. Морська вода перестала сяяти блакиттю, і перетворилася на чорну смолу із безліччю блискіток-зірок. Хоч на небі ні хмарини, і земний супутник непогано справляється, але мені доведеться запалити трохи світла.

Всохла ожина стала чудовим багаттям. Було трохи боляче від колючок, але вона принесла багато користі і завершила життя достойно. Достойно чого? Кого?

Нанизавши рибини на сучки, я піднесла їх до жару. Температура б'є в обличчя, і навіть змушує трохи клювати носом. Запах диму навіває спогади, як на початку мого «ув'язнення» тут я запалювала вогнище навіть удень, сподіваючись, що моряки або льотчики побачать димовий сигнал. Колись я викладала з валунів слово «SOS». І ще різне робила, все не згадаю. Та чомусь ніколи не панікувала. Моя стадія неусвідомлення без поступового переходу змінилася на стадію прийняття. Розділ «Все в порядку, вони, напевно, запізнюються», а відразу за ним епілог «Скоріше за все, я остання людина на землі, і за мною вже не повернуться», такий же безмежний, як море, посеред якого я застрягла. Ймовірніше за все так. Більшу частину перебування тут це стало моєю своєрідною релігією. Тільки одне непокоїть: як ця глобальна катастрофа оминула мене та мій маленький, але досить помітний острівець? Чому апокаліпсис, якщо він був, не вбив і мене? І чи багато таких, які так само застрягли посеред вод, чи я одна? 

Раніше я шукала. Але зараз вже навіть не прагну. Лише іноді такі роздуми як нахлинуть, за подібними прийомами їжі. Але чого вони зараз вартують? Наразі має значення лише смажена риба та алюмінієвий кухоль чистої води. За день фільтрується близько двох літрів. Іноді, якщо виходить, варю ту ж саму рибу, але в основному чисто на попити. Фільтр конструювати мене теж навчив тато: з піску, тканини та камінців. Він у мене був дуже спраглий до пригод. Шкода, що, скоріш за все, його вже немає. Дивно сумувати за таким. Ніби, я вірю в це, але ж то тільки здогадки. Та так чи інак, я навряд чи ще зустрінусь із батьком. А мені так багато за що йому потрібно подякувати. Якби не його вчення, якби не він сам, я б тут не стояла. І це найчистіша правда. Адже саме він запропонував мені працювати доглядачем маяка.

Ах, маяк! Я зовсім про нього забула, вибачайте. Коли ця здоровенна цегляна башта із білими смужками мозолить очі кожен день, взагалі забуваєш, що вона тут стовбичить. Або, принаймні, хочеш забути – тут вже по настрою. Маяк моє заточення, мій вирок, але водночас – розрада. Зараз він – просто холодний безробітний стержень посеред моря. Сумніваюся, чи мій теперішній дім взагалі можна ще називати маяком. Покинута нікчемна споруда. Зараз цей старигань вже не працює по спеціальності, але він все одно найдорожче, що у мене є. Бачте, у ньому весь мій час, що залишився. Усі записи щоденника, посуд, подряпини на стінах, одяг, запаси консервів, яких я не чіпаю, поки є риба, і, врешті решт, світло; він чув усі мої пісні та найвідвертіші розмови. Цей червоношкірий бовдур свідок таких моїх висловлювань та витівок, що на не одну статтю вистачить. Хоча починалося все так невинно. 

Мій любий тато домовився і влаштував мене на роботу. Хоча я тільки згадала десь у розмові, мовляв, «доглядачка маяка», а він так запалав і підтримав цю ідею, що скоро потому відвіз мене у порт, до свого друга. Плечі моряка були занадто широкими, але на обличчі з вузькими очима у формі зморщеного мигдалю завжди копирсався сміх. Не те, щоб я його відразу полюбила, але той дядько з першої секунди і надалі був зі мною дуже лояльним. І від нього завжди пахло квашеними огірками, якщо не потом. Він постійно потирав долоні, коли збирався спитати: «Ну, второпала?» після того, як пояснив механізм корабля, морське правило чи щось про роботу маяка. Тому я могла передбачити його слова, і відразу, як він тільки сплескував долонями і набирав повітря, я тут же твердо видавала: «Второпала». Він посміхався, кивав і продовжував свої настанови. Я не знаю, чому образ моряка так чітко всівся в голову. Бо він був лояльним, так. І останньою людиною, яку я бачила. А от тата я вже не пам'ятаю. Ні голоса, ні обличчя.