Свобода або поема про жіночу владу

Її звали Свобода.
Вона ніколи не мирилась з законом,
а тільки будувала свій.
Вона завжди носила 
червоне та чорне,
як прапор той бойовий.

Вона завжди робила зміни,
замість того, щоб їх чекати.
Може, вона боялася й тремтіла,
але істину завжди готова сказати.

"Підніміться. Підніміться всі.
Ви думаєте, що стоїте струнко,
та ледь не впали на коліна.
Я намагаюся донести правду,
а ви не чуєте
чи робите вигляд."

Є те, що ви всі хотіли побачить.
Та не дочекались.
Не лились з її обличчя сльози.
Вона не знала слова „Жалість.”

Не знала жалості й до себе.
Очі немов заплакане небо.
У них стільки болю.
А на губах посмішка горда.

Було б нудно мати щасливий фінал.
Не дарма народилась 13-го числа.
Влада буває дуже крихка.
А Свобода тим паче. Свобода лиха.

Її ідеї довели її до божевілля.
Нитка обірвалась, закінчилось свавілля.
Тільки сон тепер є.
Сон, що ніколи не мине.

Вона любила дивитись
чорно-біле кіно,
картини в музеї
і пити вино.

Вона завжди носила тільки золото.
Благородної ж крові.
Бігали за нею
актори та військові.

Лиш вона
ніколи нікого не кохала.
Для неї завжди
головним була держава.

А я її кохав.
До нестями.
Та тепер кохаю
лиш криваві плями.

Вона не мала зброї
та слова її стріляли.
"За що це все?" -
вона кричала.
Ці люди навколо 
її вбили морально.
І тепер я кохаю 
плями криваві.

Вона вийшла на площу
в чорній сукні з квітками.
Зупинити це все,
біль цей благала.

Та впала.
Впала додолу і заридала.
І ніхто її не чув,
хоча це було так гучно.
Тільки я.
Я пам'ятаю, як ніс її на руках...

Моя Свобода...
Вона рвалась на зовні, боролась.
Та ці суспільні ланцюги
не залишили їй слова...