5.5

✧

Ніч оповила вузьку вулицю. Згасли останні ліхтарі, і єдине, що освітлює зачинені крамниці, це зорі, що поодиноко визирають крізь темні хмари, що швидко пливуть небом, намагаючись заполонити його до останнього клаптика.

Насувається буря. Тут, на островах, така погода вже звична. Нікого не налякаєш ані блискавками, ані парою високих хвиль. Усе віл порту і до самого краю міста захищає магічний бар’єр.

Хтось біжить, зриваючи легені. Швидко, відчайдушно. Серце, сповнене страху, невпинно калатає, пришвидшуючись з кожною хвилиною, ризикуючи опинитися на межі. Не зупиняється, хоч як болить його бік. Хоч як палають груди від нічного повітря. Не зупиняється, бо знає — зупинка стане вироком. Смертю.

Він не озирається, щоб поглянути на свого переслідувача. Не кричить. Не благає про пощаду чи допомогу. Знає, що ніхто не почує. Ніхто не втрутиться й не надасть прихистку. А, якби й спробував, однаково не зміг би його врятувати.

Не від того, що полює на нього.

Нехай Рада приховує правду, островами однаково ширяться чутки. Зниклі жертви. Порожні кімнати, зачинені зсередини. Тіло загиблої доньки заможного роду, поховане у закритій труні…

Треба геть не мати клепки, щоб не розуміти, що відбувається, й вірити, ніби усі тринадцять жертв просто залишили усі свої речі та поспіхом залишили острови, шукаючи деінде кращої долі.

П’ятнадцять, — подумки виправляє він себе. Вранці, або пізніше, за кілька днів, щойно зрозуміють, що він зник, як і той бідолаха, смерть якого він щойно побачив, жертв стане п’ятнадцять. І він не буде останнім.

Ні. Те, що полює на нього та на інших, не зупиниться, допоки не загасить полум’я власної жадоби… Якщо це взагалі можливо.

За межами торгівельного кварталу сили майже полишають його, та він не зупиняється. Він біжить, біжить і біжить. Від смерті. Від страху.

Те, з чим він зіткнувся, не було звичайним вбивцею. Якби так, в нього була б надія. Можна було б боротися. Мечем. Магією. Але усе марно. Він бачив що зробила ця почвара з тим бідолашним гномом. Як висмоктала з нього життя. І магію, навіть після того, як той, скориставшись високорівневим стихійним заклинанням, намагався вбити її.

Ні… Ця тварюка не боїться бойових заклинань. І леза, певно, також.

Отже, він може лише тікати, без перестанку молячись усім Богам, що не вбережуть його.

Перетнувши міст, він падає просто на кам’яну бруківку, збиваючи долоні та коліна. Його кров змішується з дорожнім пилом, а серце стискається від напруги, погрожуючи розірватися. Аж тоді він, спираючись на камінь долонями та тремтячими колінами, озирається. Однак бачить лише порожню вулицю.

Тут його оточує лише темрява та їдкий запах страху. І тиша.

Кліпнувши кілька разів, він підводиться, намагаючись зрозуміти чи не було усе це просто витвором його уяви? Можливо провина усьому — надто міцний ель? Чи зіпсована грибна юшка?

Можливо це був чийсь жорстокий жарт?

Має бути. Адже це неможливо. Тут ніколи не було таких створінь. Їм просто немає місця на цих землях.

Злодюжки? Так. Чимало. Шахраї? Ще б пак!

А ще зрадники, темні артефактори, торговці отрутами…

Вільні острови завжди могли похвалитися мерзотниками усіх рівнів. Але такі почвари? Чудовиська з міжсвіття, останній прохід куди був закритий багато років тому? 

Це надто жахливо, щоб бути правдою. І, якщо це справді так, десь тут має бути щілина, і той, хто допоміг їй з’явитися.

Звісно, він міг повернутися по тіло гнома. Перевірити чи воно справді там. Чи зберігся у стіні крамниці слід від стихійного заклинання. Але, якщо йому не примарилося, почвара також може бути там.

Ні. Він ніякий не герой.

Він — покидьок, якому пощастило втекти та вижити. І, коли вже вдача повернулася до нього обличчям, він не збирається знову випробовувати її заради дурного героїзму.

Ні, він вдячний долі, що з якихось причин вирішила зберегти йому життя. І тепер, коли це сталося, чкурне звідси світ за очі. Забереться з цієї проклятої вулиці, а вранці, з першим кораблем, залишить ці острови далеко позаду, разом з цією почварою. Примарилася вона йому чи ні.

Тож він підводиться на неслухняні ноги, й, накульгуючи та без кінця озираючись, повертається до постоялого двору, в якому колись зупинився, прибувши сюди в пошуках прихистку.

Оминаючи тихий, порожній коридор, він прямує до своєї кімнати.

Щойно за ним зачиняються двері, він притуляється до них спиною та повільно сповзає на підлогу.

Ну от і все. Тепер він у безпеці.

Серце, що нещодавно погрожувало зупинитися, поволі заспокоювалося. Дихання вирівнювалося. Його не лякає темрява, адже він, ніби щур, провів у ній більшу частину свого нікчемного життя.

Та коли кімнату осяює яскравий спалах блискавки, вириваючи з тіней риси почвари, що схилилася над ним, він застигає в німому крику…