5.2

Я, звісно, очікувала знайти державного зрадника в значно кращому становищі. Можливо в одному з заможних кварталів, з власним маєтком та кімнатою, наповненою золотом, яке той отримав за продаж інформації. Але, схоже, не все виявилося так райдужно.

Або колишній міністр з якихось причин не зміг прихопити свою винагороду під час втечі, або ж її виявилося замало, щоб стільки років жити безтурботно та не працюючи.

Хай там як, мені байдуже які саме шляхи привели його сюди, на посаду подавальника. Це його остання зміна.

Всміхнувшись Даміану, я тягнуся до його вух, вдаючи сором’язливість навпіл з фліртом, й шепочу:

— Піду трохи побалакаю з подавальником щодо меню.

Про справу не згадую, на випадок, якщо хтось мене почує. А тоді цілую його у кутик рота, щоб ніхто не сумнівався у нашому прикритті.

Поцілунок невинний, майже дитячий, та я однаково не можу повірити у те, що зробила це сама. На щастя, Даміан не спробував поцілувати мене у відповідь чи поглибити поцілунок. Тільки посміхається з таким хижим блиском в очах, що я аж скипаю від роздратування.

Це лише заради справи! — подумки гарчу я, непомітно прослизаючи слідом за незграбним подавальником, що несе сміття до чорного ходу.

Запевнившись у тому, що поблизу немає випадкових свідків, я витягаю один з припасених артефактів, й ховаю його у долоні. А тоді “випадково” зіштовхуюся з колишнім міністром плечем, заразом чіпляючи артефакт на його руку з мішком для сміття, і той розчиняється у повітрі, навіть не встигнувши відреагувати.

Уявляю, як Вільярд та слідчі “зрадіють” такому бонусу зі скалок та чийогось нещасного обіду, але не надто краю себе. Зрештою, висушене тіло, що кілька днів перед тим просиділо у зачиненому номері, ніщо не переплюне.

Закінчивши тут, я ще якийсь час блукаю, ніби-то в пошуках дамської кімнати. І, зрештою, навіть знаходжу таку недалеко від входу для працівників.

В академії та палаці дамські вбиральні завжди були тим місцем, де жінки та дівчата могли попліткувати, не турбуючись про те, що чоловічі вуха щось почують. Тож, наближаючись до непримітних дерев’яних дверей, я маю надію, що знов зможу почути щось цікаве. Головне, аби там опинився ще хто-небудь.

Втім, увійшовши всередину, чую геть не те, що очікувала.

— Бачила того красунчика за великим столом? — сміючись, питає якась дівчина в іншої, поки та чепуриться перед дзеркалом біля рукомийника.

— Так, боже яке в нього тіло! А очі! Шкода що він, схоже, не самотній… — зітхає вона.

Не знаю чому, але я твердо впевнена у тому, що вони говорять про Даміана, і це викликає в мене більше роздратування, ніж мало б.

Звісно, він їм сподобався. Він завжди був популярний серед жінок. Гарний, чарівний, з сильного, впливового магічного роду, наближеного до корони. З цим своїм природним драконячим шармом… А щоб його хижа рослина за дупу хапнула.

Колись і я повелася на все це. І збрехала б, якби сказала, що зараз на нього неприємно дивитися.  Тож інтерес цих двох дівчат цілком зрозумілий.

Й, враховуючи, що насправді в нас немає ніяких стосунків, не існує жодних причин почуватися роздратованою. Хіба що від того, що мою наявність, як його фальшивої нареченої, проігнорували.

Однак, попри це, я стою, напружена, мов напнута струна, й слухаю, тобто підслуховую, далі.

— Ти про ту дівчину, що висить на ньому цілий вечір? — пирхає друга, і я відчуваю, як до напруженого тіла додаються стиснуті кулаки, — Та може то так, подруга? Такі красені постійно відпочивають в жіночій компанії.

— Та якби ж то… — з щирим жалем зітхає її подруга, — Бачила як він на неї дивився? Точно закоханий! Ні на кого більше уваги не звертає… Ні, тут без шансів. Але дивитися на нього приємно!

Далі я не слухаю, й повертаюся до зали. Дарма тільки затрималася.

Закоханий, ну звісно…

Поки йду до столу, похмурі думки заповняють голову. І чого? А хто ж його зрозуміє.

Коли я повертаюся, Даміан саме бореться з кимось на руках, закотивши рукави своєї сорочки. Під схвальні вигуки оточуючих, він перемагає та шкіриться. Від цієї посмішки в мене тьохкає у грудях, і я стаю ще похмурішою.

Тільки цього не вистачало!

Чуєш, серце? Ніяких мені тьохів! Не зараз і ніколи! Я тут заради роботи! Усе це — заради роботи, і крапка!

Коли усе це закінчиться, він повернеться до Південного королівства, а я — до Північного. Я не збираюся кидати своїх друзів і свою роботу,  і, вочевидь, він не кине свою. Вже не кажучи про те, що ми не зійдемося у багатьох питаннях, починаючи від того, що я не згодна, аби всіх представників чоловічої статі, що мене оточують, намагалися вбити, а мене — купити.

Тож, суджений чи ні, хоч нав’язаний самими Богами, але він — не для мене.

І байдуже, як сильно мене до нього тягне, чи як сумно мені від цих думок. Нічого не зміниться. Ніколи.

І це нормально. Мене цілком влаштовує моє життя.

Повернувшись за стіл, я змушую себе посміхнутися, як раніше. Адже цим ми тут займаємося. Проте, коли погляд Даміана знаходить мої очі, він завмирає. Ледь помітно напружується, ніби відчуває зміни в моєму настрої.