РОЗДІЛ 5

Кіара

Моя ідея виявилася провальною. Здебільше тому, що трактир, котрий я примудрилася обрати, геть не відповідав моїм очікуванням.

Чистий, затишний, зі смачною їжею та тверезими відвідувачами, він, беззаперечно, виявився приємним місцем. От тільки це геть не те, що мені зараз треба. Тобто нам, крига мене вкрий! Я ж бо погодилася влізти у цю гру в напарники.

Гадала, якщо поставлю таку умову, Даміан нарешті облишить спроби звабити мене.

Каюся, це було наївно з мого боку. Більше я цієї помилки не припущуся.

Принаймні печінкова запіканка тут смачна. Бо розмова, яку ми підслухали, не принесла нам жодної нової інформації. Нічого, крім того, що окремі місцеві починають щось підозрювати.

Не дивно, що рада почала діяти. Ще трохи, і паніка однаково почнеться, з тілами чи без. Можливо, вже почалася.

А де паніка, там заробиш хіба на зворотніх квитках. Без повернення.

Тобто жодних більше прибутків.

І це — єдине, що їх турбує. Жадібні виродки.

Відтоді, як ми сюди прибули, й почали дізнаватися більше про те, що тут відбувається, моє роздратування лише зростало.

Ненавиджу підігравати таким покидькам, і те, що цього разу це моя робота.

Закінчивши із запіканкою, я витираю кутики рота серветкою, та промовляю:

— Нам вже час. Треба перевірити ще один трактир. Тут ми вже нічого не дізнаємося.

Однак Даміан не виглядає таким впевненим, і, здається, не поспішає кудись йти.

— Можливо. Та ми ще ні з ким не говорили, тож я не списував би це місце з рахунків так швидко.

Я роздратовано стискаю щелепи, картаючи себе за те, що погодилася працювати із ним в парі. На мою думку, тут ми лише дарма витрачаємо час. Але я не хочу бути першою, хто порушить магічну угоду, тож роблю спробу вмовити його піти.

— Гаразд, і як ти собі це уявляєш? Просто візьмеш і підійдеш до однієї з компаній, спитати чи вони не проти, якщо ми до них приєднаємося?

— Побачиш.

Він шкіриться, а тоді, залишивши на столі трохи більше монет, ніж коштували наші наїдки, підводиться, простягаючи мені руку. І, звісно, не кваплячись ділитися зі мною своїми драконячими планами, а я навіть зробити із цим нічого не можу, бо змушена грати щасливу закохану жінку… Тьху!

Разом ми покидаємо наш затишний закут, й прямуємо до найбільшого столу з найгучнішою компанією, що складається переважно з чоловіків, моряків, можливо?

Вони гучно перемовляються та сміються. Поряд із кожним на столі стоїть великий кухоль, наповнений спіненим напоєм і гральні карти. Грали в кривого троля. Цю гру я одразу впізнала, бо не раз вигравала в неї, коли доводилося зіграти.

Що тут скажеш? Мені неабияк щастить.

Зазвичай під час гри не дуже охоче приймають нових учасників, особливо якщо це незнайомці. Та, мушу визнати, Даміан міг бути чарівним, коли хотів. Не лише з жінками, а й чоловіками. Щоправда, в другому випадку ця його чарівність набуває геть іншого характеру.

Я вже бачила його таким. Там, на кораблі, серед моряків.

Можливо це саме та прихована частина Даміана, що робить його найкращим генералом. Тим, за ким воліють йти. Кого поважають, а не бояться. Хоча страху нагнати він також вмів. Цю його частину, на відміну від тієї, я добре знала.

Хай там як, за пару хвилин він вже сидів за їхнім столом, точнісінько в центрі, звідки було усе добре чути, й грав у кривого троля з найгіршим набором карт, з усіх які я бачила, обіймаючи мене однією рукою так, що аж коліна підгиналися — дарма, що я, взагалі-то, сиділа.

Гру я ніяк не коментувала, хоч і точно знала, що шансів виграти у Даміана немає. Тільки посміхалася та притискалася до нього, вдаючи безмежне кохання, й намагалася ігнорувати гірке відчуття глибоко всередині.

А заразом слухала. Слухала, слухала і ще раз слухала, непомітно вивчаючи кожне обличчя у цій залі, сподіваючись дізнатися щось про зникнення, вбивства та втікачів, на яких полювала.

Звісно, було б набагато простіше, якби ми з Даміаном самі могли задати тему розмови, але це було б занадто підозріло. Ми ж бо тут тільки заради того, щоб смачно поїсти та весело провести час. Принаймні в очах оточуючих. Тож не можемо поводитися так, ніби думки про такі речі викликають в нас щось крім жаху.

Щойно Даміан відкриває карти, присутні за столом регочуть. Хтось співчутливо стукає його по плечу, кажучи: “Нічого, друже, пощастить іншим разом”, — хтось, переможно всміхнувшись, й згрібаючи обома руками блискучі монети, заявляє, що пригощає усіх присутніх. Певно, на той самий виграш.

Даміан всміхається, приймаючи поразку, а тоді гра починається знову. Цього разу карти роздає бородатий гном…

На щастя, крім спостереження за грою, я не марнувала часу, й встигла помітити декого зі свого списку. А саме одного з подавальників, що просто зараз намагався прибрати замовлення, що злетіло з таці, коли він, червоніючи від натуги, ніс його до одного з віддалених столиків.

Зараз, у фартуху, та з іншою, коротшою зачіскою, в ньому складно впізнати колишнього королівського міністра. Особливо зважаючи на те, що той помітно схуд. Але це був він. Той самий ніс. Такий самий шрам над правою бровою.