4.6

Трактир, обраний Кіарою для збору інформації, розташувався недалеко від нашої таверни, тож ми вирішили пройтися пішки, не викликаючи екіпаж. Щоправда, враховуючи те, що ми вдаємо подружжя, Кіарі довелося йти під руку зі мною, й майже увесь цей час вона уникала дивитися мені в очі.

— Ну ж бо, — підбурюю я її, — так на нашу виставу ніхто не поведеться.

Зціпивши зуби, Кіара докладає усіх зусиль, аби не загарчати, й цідить, не приховуючи роздратування:

— Не всі пари шалено закохані, Даміане.

Я зупиняюся, тому їй доводиться зробити те саме, й, щойно повз нас проходить якась літня пара, вільною рукою проводжу від її вилиць просто до шиї, ніби прибираючи з обличчя неіснуюче пасмо. А тоді нахиляюся до неї, видихаючи їй просто у вухо:

— Можливо, але, якщо усі навколо будуть впевнені у тому, що ми надто зайняті одне одним, щоб звертати увагу на щось інше, менше слідкуватимуть за тим, що говорять чи роблять в нашій присутності. Ти так не вважаєш?

Знаю, попри усе роздратування та сумніви, Кіара розуміє, що я маю рацію. Тому, замість відсунутися від мене, начіпляє на обличчя мрійливу усмішку та хихоче, ніби від вдалого жарту.

— Ти, як завжди, маєш рацію, любий! Щось я зголодніла… Як думаєш, тут подають смачні запіканки?

Її погляд зупиняється на дерев’яних дверях трактиру, пофарбованих в зелений. Ззовні заклад прикрашали товсті переплетені гілки дерева, від чого здавалося, ніби його обплітають корені величезного дуба.

Звідти, крізь прочинені вікна, до нас долітає весела музика та багато чужих голосів. Хтось сміється, хтось свариться, хтось голосно перемовляється, але найголовніше — він кипить життям.

Отже, ми не помилилися.

До трактиру ми входимо, майже не відриваючи закоханого погляду від одне одного. Й заледве змушуємо себе звернути увагу на орчиню-подавальницю з рудим кучерявим волоссям.

— Вітаю вас у Лісовій хижі, — трохи втомлено промовляє вона, стискаючи в руці записник та невеличке перо, — Що будете замовляти?

Загалом всередині доволі затишно, навіть не зважаючи на гвалт. Світло, тепло, але без задухи. Ряди дерев’яних столів з довгими лавами  для великих компаній та менші столики для пар та сімей з дітьми. А ще, що не менш важливо, тут чисто та пахне смачною їжею. А це завжди гарна ознака.

Я повертаюся до Кіари, й, обіймаючи її за талію, хрипко питаю в неї:

— Кохана, ти ж хотіла запіканку?

Її погляд каже, що вона залюбки б з’їла запіканку з моєю печінкою. Та для всіх навколо Кіара всміхається так, ніби вона — найщасливіша жінка у цьому місті. І, темрява, я зробив би усе, щоб одного дня це стало правдою.

— Так любий. Але згодиться будь-що, що порекомендує ця мила пані, — тоді вона трохи сором’язливо звертається до орчині: — Вибачте, ми тут вперше, тому чи не могли б ви нам щось порадити?

Й, відчувши, що лестощів та милої посмішки Кіари замало, щоб розтопити серце подавальниці, я виймаю з мішечка золоту монету, й непомітно для інших кладу її просто у карман фартуха орчині.

Та миттю змінюється. На обличчі розквітає широка ікласта посмішка, а її очі сяють в передчутті більшої винагороди.

— Звісно, — скрипучим, але лагідним голосом промовляє вона, — Я з радістю, щойно проводжу вас за ваш столик!

За хвилину ми вже сидимо в затишному затінку — одному з таких кутків, які зазвичай обирають ті гості, що не хочуть бути почутими та побаченими. Тобто саме те, що нам треба. А тоді орчиня переповідає нам ледь не все меню, включно із дванадцятьма видами солодких та солоних запіканок.

Серед усіх Кіара справді обирає запіканку з печінкою. Й, поки я всміхаюся дурнуватим думкам, розрізаючи соковитий стейк, з насолодою відправляє до рота перший шматочок.

Аж тоді ми чуємо:

— Та годі тобі! Усе це лише дурні чутки!

Перезирнувшись, ми з Кіарою швидко усвідомлюємо, що шепіт долинає до нас з-поза завіси, що відділяє нас від такого самого столика.

— Чутки? — пирхає інший голос, — Місцеві та прибулі пропадають, й більше не повертаються, і ти досі віриш у те, що це лише чутки?

— Те, що їх більше ніхто не бачив на островах, не значить, що з ними щось сталося, Орі, — трохи роздратовано зауважує перший, — Звідси постійно хтось їде. На їхні місця прибувають нові. Так завжди було.

— Так, але раніше вони відбували порталом, або кораблем, а не розчинялися у повітрі! Ні, я припускаю, що існують настільки талановиті просторові маги, щоб без ризиків дістатися іншого континенту, але тринадцять зниклих, лише за кілька місяців? Не будь наївним! Зрозуміло ж, що щось тут коїться! Нам нічого не хочуть говорити, але люди ж не сліпі! Думаєш чого так мало місцевих залишаються на вулицях після заходу сонця? Вони бояться, і правильно роблять! Щось тут нечисто, точно тобі кажу!

— Ти просто вигадниця! Начиталася своїх слідчих романів! — буркоче інший.

Крім голосів, до нас долинає запах диму, і Кіара кривиться, однак продовжує їсти. Мало що справді може змусити її перервати вечерю. Особливо смачну.

Це одна з багатьох її рис, які я вважаю шалено привабливими.