4.5

Закінчивши із мапою, Кіара відкладає її вбік, й береться за записи про тіла та зниклих. А, щойно покінчивши із цим, підводиться та потягується, розминаючи спину.

— Можу я поцікавитися шо ти задумала? — незворушно питаю я.

— Звісно, ми ж уклали угоду, — Кіара піднімає вгору праву долоню, так, щоб я добре бачив плетиво магічної мітки.

— То що?

— Хочу сходити на ринок й прикупити зброї. Зрештою, завдяки тобі я залишилася без улюбленої шпильки.

В її голосі не було стільки образи, скільки вимагали ці слова, та я однаково збирався подарувати їй нову. Навіть якщо вона знову спробує скористатися нею проти мене.

— До того ж, це найкраще місце, щоб зібрати свіжі чутки та розізнати про настрій у місті. Але зараз ми вирушимо в інше місце.

— Та невже? І в яке ж?

— Ринок найкраще відвідувати вранці, а вечір… Вечір — найкращий час для трактирів.

Промовляючи це, Кіара не може приховати блиску в очах. Він мені знайомий.

— Гадаєш там буде хтось зі списку? — гмикаю я. Вона не заперечує.

— Принаймні кілька імен. Краще, ніж нічого. Маю ж я трохи розважитися між пошуками вбивці?

Попри те, що Кіара не відчуває особливого жалю з приводу смерті колишнього ректора, що роками грабував північну академію магії, їй навряд сподобалося те, що вбивця дістався його раніше за неї.

І, хоча серед перерахованих жертв більше не було нікого з нашого списку, поки що важко сказати чи не чекає на інших така сама участь.

— Гаразд, це гарна ідея, — погоджуюся я.

— Але, перш ніж ми підемо, ти маєш перевдягнутися, — з вимогою промовляє вона, окидаючи мене причепливим поглядом, — Ми не зможемо злитися із натовпом, якщо ти й далі будеш усюди розгулювати у мундирі. Люди поряд з тобою занадто напружені.

— Гм.

Це має сенс, тож я не сперечаюся. Щоправда, Кіара мою мовчазну згоду тлумачить інакше й приречено зітхає:

— Тільки не кажи мені, що весь твій одяг такий! — благає вона.

Я трохи схиляю голову, виразно вигнувши брову.

— Ми прибули сюди, щоб працювати під прикриттям, як ти гадаєш?

Якщо судити з виразу обличчя Кіари, вона вважає, що я збирався розгулювати островами в повному обмундируванні, начепивши на груди свої натерті до блиску медалі та тримаючи на поясі величезний меч.

Важко зітхнувши, я прямую просто до гардеробу, де в шафі розклав власний одяг ще після прибуття, й виймаю звідти просту чорну сорочку та штани, й незворушно перевдягаюся.

Знявши з себе мундир, спиною відчуваю її погляд, й, всміхнувшись власним думкам, вдягаю звичайнісінький одяг. Такий, що анітрохи не виділятиме мене серед натовпу.

В якусь мить Кіара все ж відволікається від споглядання моєї оголеної, а тоді знову вдягнутої спини, та теж перевдягається в простішу та зручнішу сукню, і я обертаюся саме вчасно, щоб побачити, як вона порається із зав’язками на спині.

— Допомогти? — пропоную я, та вона навіть не обертається.

— Ні, дякую! — різкіше, ніж зазвичай, відказує Кіара, роздратована тим, що не може впоратися із сукнею.  Зі свого місця я чую її тиху пригнічену лайку, коли їй не вдається зачепити стрічкою гачок.

Склавши руки на грудях, я притуляюся плечем до стіни, спостерігаючи за її впертими спробами зробити це самотужки, аж поки, зрештою, тихо прогарчавши якесь прокляття, вона просить мене допомогти.

Відштовхнувшись від гладкої поверхні, я повільно наближаюся до неї. Кіара важко дихає, і, здається, обмірковує жорстоке вбивство нещасної сукні.

А шкода, мені вона подобається.

Особливо та частина, що стосується шнурівки.

Зайшовши їй за спину, я ненадовго зупиняюся, дивлячись на смужку оголеної шкіри. Вдихаю її солодкий запах, відчуваючи, як дракон всередині підштовхує зробити наступний крок. Торкнутися її. Пригорнути ближче, так, щоб вона знала наскільки змушує мене втрачати глузд, а тоді цілувати. Цілувати-цілувати й цілувати, аж поки в нас обох не закінчиться повітря.

Але натомість я не торкаюся її. Не перетинаю межу, що вона провела між нами. Тільки обережно беруся за кінчики стрічки та починаю методично зав’язувати її шнурівку, відчуваючи, як вона заціпеніло чекає, поки я закінчу. А тоді, коли з зав’язками покінчено, відступаю від неї та помічаю, як Кіара робить перший тремтливий вдих.

— Ну ось і все, — з посмішкою промовляю я, — Ходімо?

Якимось чином, після моєї допомоги вона здається ще знервованішою, ніж раніше.

Невже хотіла, щоб я доторкнувся?

Але ми уклали угоду. Тож цього не буде. Не тоді, коли цього не вимагають обставини.

“Два дурних дивних впертюхи, — подумки коментує ситуацію Джаль, — Як добре, що я вже багато століть не маю людської подоби!”

Її слова викликають в мене тихий сміх, й Кіара здивовано озирається до мене, намагаючись зрозуміти що викликало таку реакцію.