РОЗДІЛ 4

Даміан

Те, що починалося, як жарт, трохи вийшло з-під контролю.

Я ледь не ціпенію від її запаху. Від того, що вона тут, так близько, піді мною, і її тіло відповідає на мої доторки, хай скільки разів вона це заперечить.

Кіара важко дихає, пропалюючи мене нищівним поглядом, а тобі приставляє кінчик шпильки, що витягнула з власної зачіски, до артерії на моїй шиї.

— Попереджаю один раз. Ще один фіктивний рух у цьому фіктивному примиренні, і я стану фіктивною вдовою.

— Тобто щасливою жінкою з живим чоловіком? — я роблю нову спробу пожартувати, та навіть кутик її рота не сіпається.

— Скоріше щасливою жінкою з мертвим драконом і купою грошей за драконячу луску, — вбивче виправляє вона мене. І, нарешті, я піддаюся. Моя долоня, що мить тому торкалася її стегна, досі пам’ятає м’якість і тепло її шкіри.

Відступивши від неї, я піднімаю руки долонями уперед, й Кіара вперто повертається до розкладання речей, вдаючи, ніби щойно нічого не сталося. Переважно суконь, взуття, різних артефактів та зброї.

Хоча формально ми не зобов'язані битися з нашими цілями, й достатньо просто начепити відповідний артефакт на їхній зап’ясток, здається ніби Кіара прихопила усю зброю, якою володіє. І тепер розкладає її на ліжку.

Вирішивши, що краще дати їй спокій на деякий час, я замовляю для нас поїсти, а заразом трохи спілкуюся з місцевою прислугою.

Звісно, не можна так просто почати опитувати усіх навколо, тицяючи їм в обличчя портрети злочинців-втікачів й питати чи вони кого не бачили, й не привернути до себе небажаної уваги. Треба діяти м’якше. Хитріше.

Трохи правильних слів, пара дзвінких монет та дрібка чарівності — і люди самі не помітять, як викажуть усе, що знали. Можливо не одразу, але це спрацює.

Так, забравши тацю з нашим пізнім обідом та коробкою свіжих тістечок для Кіари, я вже мав наводку щодо особливо неприязного гостя поверхом вище, що майже не виходив зі свого номеру, й вже кілька днів не пускав нікого навіть заради того, щоб прибрати.

Доволі підозріла поведінка, як не подивися.

Звісно, він може виявитися простим диваком, що боїться, що хтось зі служниць поцупить в нього якийсь рідкісний товар. Проте перевірити його номер точно не завадить.

— Кіаро, я приніс обід, — промовляю я. Однак мене зустрічає лише тиша та порожні кімнати. Кіари немає, як і частини її речей. Натомість на ліжку лежить записка з одним-єдиним словом:

“Працюю”.

Принаймні доки я не перегортаю її. З іншого боку слів більше:

“Навіть не думай втручатися, довбню”.

Зітхнувши, я кидаю погляд на тацю з їжею. Певно доведеться скористатися заклинанням стазису, щоб зберегти їжу гарячою до її повернення.

Шкода. Я сподівався, що тістечка покращать її настрій. Та, схоже, із цим  доведеться почекати.

Звісно, поки Кіара полює на злочинців, я не збираюся просто сидіти, склавши руки. Й вирішую перевірити номер того відлюдькуватого постояльця.

Вийшовши з номера, я озираюся й прямую до сходів. Й, хоча кілька номерів точно зайняті, коридор порожній. Ані постояльців, ані служниць. Ані управителя.

Жодних свідків.

Тримаючись у тінях за допомогою сили Джаль, я нечутний та невидимий для багатьох очей. Для переважної більшості. Ніхто не повинен дізнатися, що я тут обшукую чужі номери та кажу носа у чужі валізи, інакше вдавати звичайного мандрівника, що приїхав на відпочинок з дружиною, буде важко.

Так, непоміченим, я дістаюся наступного поверху, й крокую до дверей сумнозвісного номера, однак ціпенію на півдорозі.

В повітрі вирує запах, який я ні з чим не переплутаю. Будь-хто, хто відчув його бодай раз, запам’ятає його назавжди. Нудотно-солодкий та гнилий. Отруюючий усе довкола.

Запах смерті.

Напружившись, я прикликаю тіньовий клинок, й дозволяю візерунку з луски частково вкрити шкіру. Водночас оточую номер, з якого долинають еманації, спеціальним заклинанням, що не дозволить нікому увійти чи вийти з нього без мого дозволу. Хіба що продертися крізь захист, але це непросто і виграє для мене достатньо часу, щоб я зміг протидіяти тому, хто спробує це зробити.

Перевіривши двері на наявність пасток та ворожих заклинань, я вскриваю замок і прочиняю їх. Тут запах сильніший. Настільки, що хтось зі слабким шлунком, незвичний до нього, навряд витримав би.

Кіара навіть не обертається до мене, коли я підступаю ближче до неї та тіла, заціпенілого у кріслі.

Мабуть, вона почула мою розмову зі служницею та вилетіла крізь вікно, щоб перевірити теорію.

— Схоже він мертвий вже кілька днів, — холодно промовляє вона, не відводячи погляду від покійника.

За роки служби мені доводилося бачити багато тіл. В тому числі муміфікованих в той чи інший спосіб, знайдених через місяці чи роки від приблизної дати смерті. Але щоб воно було ось так висушене до невпізнанності лише за кілька днів…

Це точно не просте вбивство.