3.6

Але ділити його з Даміаном я не збираюся.

Щойно екіпаж зупиняється, він перший виходить з нього, щоб подати мені руку. Й, хоч як мене тягне відмовити йому зі впертості, натомість я вкладаю пальці в його долоню, й дозволяю стиснути їх, ігноруючи його чарівну самовпевнену усмішку

Нехай посміхається, доки може. Подивимося хто посміхатиметься останнім.

Замість відпустити мою долоню, Даміан веде мене всередину, наостанок кинувши візничому ще один золотий, аби той переніс наші речі, і я чіпляюся за цю можливість вколоти його.

— Бачу, з віком тіло вже не те, так, любий? — солодко промовляю я.

Він вигинає брову. Важко сказати, що здивувало його більше: моя посмішка чи мої слова.

— Прошу?

— Тобі варто було сказати, що наші речі для тебе заважкі, — з вишкіром промовляю я, — Знаєш,  це нормально. Слабкість у м’язах, біль у спині… — мій погляд опускається нижче, за пояс його штанів, — Інші старецькі штуки.

Леді, що проходять повз нас, перезираються й тихо хихочуть. Та навіть цього замало, щоб похитнути драконячу самовпевненість.

Замість розізлитися або ж зніяковіти, він нахиляється до мого вуха та ледь не муркоче:

— Запевняю тебе, Кіаро, моя спина, в повному порядку. Я більш ніж здатен задовільнити усі твої забаганки.

Від подвійного сенсу його слів я шаріюся, й одразу ж злюся. На себе, за те, що так реагую на його доторки та слова. На нього, через те, що він змушує мене відчувати. На Вільярда, через те, що відправив мене на це кляте завдання.

Робота. Я мушу зайнятися роботою. Тим, що вдається мені найкраще. Здобувати інформацію. Ловити покидьків і отримувати за це гроші. Тоді не буде часу на різні дурні думки про дурних драконів.

✧

Щойно ми проминаємо головні двері таверни, нас зустрічає орк-управитель в костюмі, з такою широкою ікластою усмішкою, що їй може позаздрити навіть Даміан у драконячій подобі.

— Радий вітати таку чарівну пару в нашому затишному закладі! Я — ер Дарнаван. Управитель цієї чудової таверни!

Зазвичай я скептично ставлюся до подобних заяв, особливо коли їх роблять власники чи розпорядники закладів, але із ним важко було не погодитися.

Тут, внизу, навіть підлога сяє від чистоти. Стіни, обтягнуті тканиною, прикрашають рослини та різноманітні картини у рамах. Деякі з них рухаються під дією магії, привітно посміхаючись або схиляючи голови.

На відміну від порту, повітря тут свіже та чисте, трохи пахне лимоном та м’ятою. А ще — випічкою. Від останнього мій шлунок знову нагадує про себе.

Дарнаван супроводжує нас до дверей номера, віддає ключ і вказує на спеціальний дзвіночок для виклику служниці, після чого ми залишаємося цілковито самі.

Щойно це стається, я скидаю з себе долоню Даміана й починаю вивчати кімнати. Встановлювати захист, перевіряти на наявність прослуховуючих чарів, вікон та таємних ходів, щоб уникнути неприємних сюрпризів. А заразом перевіряю чи справді він таких великий, як запевняв Вільярд.

Щоправда, мій досвід підказує, що навіть палац був би затісний для нас двох. Що вже казати про дві кімнати та невеличкий гардероб.

— Я спатиму у ліжку, — холодно промовляю я до нього, поки Даміан розкладає свої речі.

— І ти кажеш мені це, бо…

— Бо ти спатимеш деінде, — відрізаю я.

— Та невже? — він вигинаю брову, дивлячись на мене з цим своїм грайливим блиском в очах, і вже за це я готова його загризти. Але стримуюся з останніх сил, бо Даміан і це здатен перетворити на якесь неподобство.

— Саме так. Хоч ми й змушені ділити один номер, це не означає, що ми ділитимемо одне ліжко чи кімнату.

— Хтось зі служниць може помітити, що ти не підпускаєш мене до себе, знаєш? Що робитимемо, якщо поширяться чутки?

— Скажемо що посварилися. Подружжя сваряться. Таке життя. Чоловіки ночують на кушетці, дружини їх ненавидять і чекають, доки ті помруть та припинять їм набридати.

З горла Даміана виривається хрипкий сміх. Геть недоречний, враховуючи те, що я щойно сказала.

— То таким буде наш удаваний шлюб? Сповнений удаваної ненависті?

Я знизую плечима, й починаю розбирати власні речі, геть не знітившись під його поглядом.

— Ти сам вирішив, що це гарна ідея. Тепер розбирайся з наслідками.

Сидячи на ліжку спиною до нього, я перераховую свою зброю, коли наді мною нависає його тінь. Коли обертаюся, Даміан впирається долонями у ліжко по обидва боки від мене.

Сахнувшись від нього, я валюся просто спиною на ковдру та наполовину розібрану сумку, від чого наша поза стає геть неприпустимою.

— Якої темряви ти робиш?! — шиплю я, зі злістю дивлячись йому просто в обличчя.

— Як це “що”? Рятую наш удаваний шлюб, — весело відказує він, — Як там та леді казала? Що гучніше сварка, то солодше примирення?

Його обличчя нахиляється нижче, просто до мого живота. І, хоча ми обидва повністю вдягнуті, від погляду, який Даміан кидає на мене. моя кров стає втричі гарячішою, а серце починає калатати, як навіжене.