3.4

Я стискаю лист з такою силою, що той тремтить у моїх пальцях.

Подружжя значить? В одному номері?

Цієї миті моїй вбивчій енергії міг би позаздрити будь-який серійний вбивця.

Щось мені підказує, що Вільярд із Фіцджеральдом не самостійно дійшли такої геніальної ідеї. Насправді я навіть не маю сумнівів у тому, кому вона належить.

Зла, наче голодна мантикора, я різко розвертаюся на підборах, та виходжу до коридору, щосили грюкнувши дверима. Ймовірно через це у пасажирів з сусідніх кают додалося кілька сивих волосин, але зараз мені байдуже.

Швидким, прискореним злістю кроком, я прямую просто до дверей, за якими прихована каюта Даміана, й стукаю, не турбуючись про те, скільки свідків буде в цього вбивства.

Ото вже падло лускате! А я повірила, що він нарешті дав мені спокій! Зараз я йому покажу подружню пару!

— Даміане, ану відчиняй! Негайно!

Цікаво, скільки місцеві заплатять за драконячу луску та кігті?

Загарчавши, я знову грюкаю у двері, відчуваючи, що ще трохи — і я їх просто знесу. І буду змушена продати його на інгредієнти для зіль та матеріали для артефактів, щоб розплатитися із капітаном корабля.

На щастя, він ніби відчув, що мій терпець тане, бо таки відчиняє двері, чарівно всміхаючись мені.

— Кіара, який приємний сюрприз, — муркоче Даміан. Й, перш ніж він встигає сказати ще щось, я роблю крок уперед, й промовляю:

— Зараз буде ще приємніше!

Штовхнувши його у груди, я проходжу до каюти та зачиняю двері.

— Це ти підлаштував!

Я не питаю, стверджую. Та, звісно, він вдає, що нічого не розуміє.

— Що підлаштував?

— Оце! — вийнявши зім’ятий лист Вільярда з таємної кишеньки, я втискаю його йому у груди, — Ти думав, що я така дурна, і не здогадаюся, чи сподівався мене розізлити?

Очі Даміана весело виблискують, і якусь мить я серйозно міркую над тим, щоб вбити його просто тут і зараз.

— Гадки не маю про що ти, — удавано невинним тоном промовляє він. І я знаю, що він бреше. Ми обидва знаємо. Просто я поки що не можу цього довести.

— Ти думаєш, що це смішно? Я не житиму з тобою в одному номері!

— Як скажеш, — легковажно гмикає він, —  Тільки не забудь повідомити про це Вільярда, а заразом і посла Вільних островів, що затвердив зміни у плані.

Я знову гарчу, уявляючи сотні способів драконячого вбивства.

Так, я не страждаю від браку фантазії.

— Ти просто нестерпний! Ненавиджу тебе!

Невже не можна було просто працювати разом, як дорослі? Обов’язково було усе псувати? Крига, я навіть не змогла обрати собі номер з м’яким ліжком!

— Ти забула, мила, це зветься коханням.

Ні, він точно знущається наді мною!

— Я хочу придушити тебе! — стискаючи кулаки, я пропалюю його нищівним поглядом.

— Не знав що в тебе такі збочення, але готовий обговорити варіанти.

Якби не наказ Вільярда про співпрацю, я б його вже обскубала, мов рибу. А так лише гарчу та, різко розвернувшись на підборах, обертаюся до дверей.

— Що ж, якщо вже це було твоєю ідеєю, понесеш мої речі, любий чоловіче, — шиплю я, стискаючи дверну ручку. Та не встигаю повернути її, як він підступає і нахиляється до моєї шиї, лоскочучи шкіру гарячим подихом.

— Я можу понести й тебе, люба дружино.

Від його хрипкого шепоту моя шкіра вкривається сиротами, а тілом розходяться хвилі жару.

Стиснувши щелепи з такою силою, що аж зуби заболіли, я різко відчиняю двері, на жаль, не зачепивши нахабнючого дракона, бо той вчасно ухиляється.

— Обійдуся, — гарчу я, й нарешті виходжу в коридор, знову грюкнувши дверима, а тоді помічаю стару ельфійку, що з цікавістю визирає з-поза дверей власної каюти.

Я не в захваті від зайвої уваги, але не здивована через те, що наша суперечка викликала її в інших пасажирів. Й, оскільки ми вже створили деякі незручності, я намагаюся бути ввічливою.

Натягнувши на обличчя винувату усмішку, промовляю:

— Вибачте за галас. Мій чоловік просто нестерпний.

Промовляючи останню фразу, я кидаю злий погляд на двері каюти Даміана.

Жінка явно рада підтримати розмову та задовільнити власну цікавість, тож притуляє кінчики пальців до рота й всміхається мені у відповідь.

— Ох, люба. З віком вони усі стають такі! Часом нам всім бракує терпіння.

Припускаю, вона згадує моменти, коли злилася на власного чоловіка.

— Це точно. Іноді я мрію овдовіти.

Я кажу майже щиро, однак незнайомка, певно, усе списує на жарт, й тихо сміється.

— Так, часом шлюб схожий на тортури. Але ви ще такі молоді та пристрасні! Що голосніша сварка — то солодше примирення.