3.3

Ну, майже.

Перш ніж їсти, я перевіряю посуд та їжу на наявність отрут за допомогою спеціального артефакту та майже всіх відомих мені способів.

Не тому, що гадаю, що після минулої ночі Даміан раптом вирішив мене вбити, або припускаю, що він захоче помститися мені за те, як я сама вчинила із ним вчора.

Звісно, він міг би зробити це й уночі, скориставшись моїм вразливим становищем. Та здебільше я роблю це, щоб відновити відстань між нами. Відновити контроль.

Вночі я підпустила його занадто близько. Була занадто довірливою. Це не може повторитися.

Треба лише протриматися, доки ми не зійдемо з корабля, а тоді мене поглине робота, й не буде часу думати про Даміана, й про те, чи була його поява тут випадковістю, чи ні. А тоді закінчу з втікачами та повернуся додому порталом.

Розглядаючи артефакти переміщення, якими заповнений шкіряний мішечок, я зітхаю й повертаюся до вікна. Звісно, землі досі не видно, і це не скоро зміниться.

Якби ж тільки можна було дістатися островів порталом!

От тільки переміщення на таку відстань — це дуже і дуже дорого. І неминуче приверне увагу усіх торговців та інших зацікавлених лиць. А тоді породить чутки… І це саме те, чого ми хочемо уникнути.

Тому я й прихопила з собою книги. Насправді, позаяк я не знала як довго буду на кораблі, я прихопила цілу купу книжок. Здебільше своїх улюблених, щоб напевно згаяти час.

Звісно, я могла б повправлятися у метанні ножів, але, припускаю, що капітан корабля не подякує мені за нові зарубки. Тож залишається лише читання.

В будь-якому разі, це працює. Принаймні деякий час.

Та минає кілька годин, і я ловлю себе на тому, що починаю раз-у-раз позирати на двері, чекаючи на появу Даміана.

Однак він мене не турбує ані в обід, ані під час вечері. Обидва рази я користуюся спеціальним магічним дзвіночком, щоб їжа перемістилася до мене в каюту, й навіть носа не кажу у коридор.

Я читаю до пізньої ночі, запалюючи побільше свічок,  щоб добре бачити рядки тексту, однак мені важко сконцентруватися на історії. Ніби щось шкребе та тягне зсередини.

Хай якою впертою я є, однаково розумію що це спричинено відсутністю Даміана, коли мала б радіти, що він дав мені перепочинок.

Таке вже було — просто після втечі. Неминучий наслідок непроханого магічного зв’язку. Навіть якщо розум знає, що це на краще, серце змушує тебе страждати. Маленьке зрадливе чудовисько.

Шкода, що Даміан пригостив мене лише келихом вина, а не залишив мені цілу пляшку. Мені б вона зараз не завадила.

Роздратована через власне протиріччя, я суплюся та змушую себе читати, навіть коли повіки стають геть важкими, й починають опускатися.

Так минає половина ночі, перш ніж я провалююся у сон.

Цього разу Даміан мені не сниться. Паскудник ігнорує мене навіть у власному сні, мабуть, вирішивши, що йому не завадить змінити тактику.

Хай там як, це працює, бо він однаково не виходить мені з голови.

Це робить мене неймовірно злою. Хоч це і не має жодного сенсу, адже я сама збиралася уникати його. Та зараз, коли він сам це робить, я аж закипаю від гніву.

Даміан не з’являється ані під час сніданку, ані під час обіду. Ані його, ані жодних ознак його присутності. Ніби він геть про мене забув.

Ну і добре! Я теж про нього не згадуватиму!

Тієї ж миті, зарізко перегорнувши сторінку, я дряпаю палець краєм паперу та шиплю від різкого болю та роздратування.

Навіть улюблена книга зрадила! Темрява, та що ж таке коїться?!

Злизавши солонувату крапельну крові, я намагаюся знову зосередитися на сюжеті, що саме почав закручуватися навколо палацових інтриг, загадкових вбивств та суперництва двох братів за серце головної героїні.

Звісно, я вже знаю хто вбивця, оскільки тричі читала цю серію, та це не псує  насолоди від читання.

Насправді я вже давно не мала стільки часу на книги, як зараз. Там, у палаці, в мене завжди купа роботи.

Звісно, я не жаліюся. Мені подобається бути шпигункою Вільярда. І привілеї, які це дає, тож…

Що це там, заради Криги, за шум?

Підвівшись з ліжка, я наближаюся до вікна, та бачу, як ми запливаємо у бухту, наповнену кораблями різних розмірів. Певно шум, який я чула — ознака, що ми незабаром увійдемо в порт.

Ну ось і все. Ще кілька хвилин, і я відправлюся на пошуки засранців, яким не пощастило потрапити до мого списку. Після того, як нарешті знайду кімнату з м’яким ліжком і наїмся тістечок досхочу.

Можливо ще прогуляюся торговими кварталами. Зрештою, якщо вже я потрапила туди, де можна знайти усе на світі, чому б цим не скористатися? Придбати кілька сувенірів для себе та друзів…

Від думок про майбутні покупки мене відволікає магічний лист, що з’являється просто у повітрі. Я перехоплюю його двома пальцями та миттю впізнаю печатку Вільярда.

Здивована тим, що він так швидко зв’язався зі мною, я зрізаю печатку одним зі своїх кинджалів, прихованих під спідницею, й розгортаю лист. На ньому знайомим почерком виведені рядки: