3.2

Ну гаразд. Можливо брудна гра — це більше про мене. Та які в мене варіанти? У чесній боротьбі я його не переможу.

Уся ця ситуація — тому доказ.

Вино допомагає мені зігрітися й розслабитися. Навіть це дурне ліжко здається мені трохи зручнішим, ніж до цього. І наміри Даміана вже не здаються такими підозрілими.

Відкинувшись на подушках, я дивлюся на те, як свічки відкидають мерехтливе світло на його обличчя. Він досі читає. Спокійний, зібраний. Анітрохи не знічений змістом книги, чи тим, що я розглядаю його.

Мабуть, так вміє лише Даміан.

І, хоча я не маю про це думати, мені трохи шкода, що наші стосунки склалися саме так.

— Тобі слід поспати, — промовляє він, перегортаючи сторінку, — Не відпочинеш — буде ще більше захитувати.

— Це не має тебе турбувати. Я буду в порядку, щойно ми зійдемо з цього корабля.

— І що далі? Плануєш продовжувати уникати мене, коли ми ловитимемо втікачів?

В іншій ситуації я б сказала щось уїдливе, або проігнорувала б його. Але, завдяки його хитрому ходу, я в хорошому настрої, тож просто кажу правду.

— За можливості — так.

— Я так і думав.

Попри мою відповідь, кутик його рота підіймається в напівусмішці. Занадто гарній, щоб я її бачила в моєму становищі.

— Я не знаю чи ти справді нічого не знав про моє призначення на це завдання, чи усе це частина якогось хитрого плану. Але мене влаштовує моє нове життя. Мої друзі. Моя робота. І я не збираюся відмовлятися від них в угоду тобі чи моїй родині.

— Певно що так.

Його спокійний тон змушує мене підозріло примружитися.

— Я не передумаю, — твердо кажу я, хмурячись.

— Звісно.

— Я серйозно! Тому можеш не старатися! Тобі мене не переконати, зрозумів? Я залишуся у Північному королівстві, і житиму своє життя!

Цього разу Даміан не відповідає, і чомусь від цього моє роздратування тільки зростає.

Фиркнувши, я відвертаюся, й натягую ковдру по самі вуха. Зрештою похитування корабля на хвилях та тихе шурхотіння сторінок заколисують мене, і я засинаю.

✧

Як не дивно, Даміан не дає мені спокою навіть уві сні. Тож під ранок я прокидаюся з безладом на голові та всередині.

Не тому, що я раптом згадала колишні почуття та засумнівалася у власних рішеннях та бажаннях. Просто я вперше за багато років зіткнулася зі своїм минулим, і це нелегко. Я почувалася б так само, якби зустрілася з кимось зі своєї родини. Чого, сподіваюся, вже ніколи не станеться.

Ми розійшлися на доволі агресивній ноті, тож я не думаю, що хтось з них шукав мене, бажаючи примирення. І це мене цілком влаштовує. Я б не хотіла турбуватися ще й про це.

Даміано, однак, вже немає в моїй каюті.

Немає також його мундиру, яким він прикрив для мене вікно, щоб я не бачила блискавок, тож всередину вільно ллється сонячне світло. Схоже шторм закінчився і він пішов.

Я трохи здивована тим, що він не залишився до ранку, але це добре. Принаймні мені не доведеться його виганяти. Не хочу витрачати на це сили, особливо до сніданку, бо зараз в мене їх просто немає. Кожного ранку я ніби мрець, поки не поїм. Злий та голодний.

Можливо я і змогла не думати про те, що моє ліжко трохи м’якше за підлогу, та моя спина — ні, тож тепер ніч дається взнаки. Усе тіло ниє, як після тривалого бою, а шлунок вимагає їжі. І негайно.

Тож кілька хвилин я намагаюся привести себе до ладу, й перевдягаюся, а тоді, накинувши на кімнату кілька захисних заклять з непомітною, майже дитячою пасткою, йду шукати так звану кухню.

Та не встигаю зробити й пари кроків від дверей, коли з-за рогу виринає Даміан, тримаючи в руці тацю з двома глибокими тарілками. Щойно до мене долинає аромат тушкованих овочів, картоплі та м’яса з підливою, мій рот наповнюється слиною, а шлунок вимогливо бурчить.

Даміан шкіриться. Звісно, він усе чув. Проклятий драконячий слух, щоб в нього хвіст відвалився!

— Доброго ранку. Кок сьогодні приготував рагу на сніданок. Я заледве встиг, поки усе не розібрали.

Я глитаю, розриваючись між бажанням кинути уїдливий коментар та смачно поїсти. Зрештою голод перемагає.

— Дякую, — вичавлюю я, тягнучись за тарілкою, котра виявляється на диво важкенькою. Якби інша тарілка не була така само до країв наповнена їжею, я б припустила, що випадково взяла його порцію. Але ні. Вони однакові.

— Не запросиш мене до себе на знак вдячності? — гмикає він.

На відміну від мене, Даміан повний сил, зібраний та такий бадьорий, що аж злить. Я ж натомість ніби щойно з могили вилізла.

Крига, щойно зійду з цього проклятого корабля — знайду номер з найзручнішим ліжком, та як слід висплюся. Можливо навіть дам злочинцям один день фори. Їм однаково від мене нікуди не втекти. А мені буде значно приємніше їх ловити, якщо в мене не болітиме спина та шия.

— Думаю, я буду вдячнішою після сніданку.