РОЗДІЛ 3

.

Кікі

Ніколи цього не визнаю вголос, але тієї першої ночі на кораблі я радію тому, що застрягла саме із Даміаном.

Нехай я захистила себе від звуків шторму, однак не від дії хвиль, і не від спалахів блискавок. І, хоч як це принизливо, ці речі змушують мене ціпеніти та ховатися під ковдру, як малу дитину.

Зазвичай я чудово даю собі раду. Я виплутувалася із набагато гірших ситуацій, ніж напад ірраціонального страху, викликаного спогадами. Та це сильніше за мене. І, хай скільки разів я намагалася прогнати Даміана, насправді я не хочу лишатися сама. Й ненавиджу себе за це.

Як і Даміана, за те, що опинився в потрібний час, в потрібному місці, з усією цією прихованою турботою та спробою підкорити мене.

А от і не вийде!

Я ні за що не куплюся на всі ці драконячі флюїди ідеального чоловіка!

Роздратована, я кручуся в ліжку вже котру годину, поки він дочитує першу частину мого любовного роману. Невже Даміан справді залишиться тут до кінця цього дурного шторму, і поводитиметься, немов справжній джентельмен? Та це ж безглуздя!

— Може принести тобі теплого молока? — зрештою гмикає він.

Ну ось! Бачили? Знову знущається!

— Я не дитина, — гарчу, не кажучи носа з-під ковдри. І так, я вловила іронію.

— Тоді вина з прянощами? — мені не треба бачити його обличчя, щоб знати, що Даміан шкіриться. Ще б пак, гадаю ця ситуація приносить йому чимало задоволення.

— Я з тобою не питиму! — спалахую я, хоч якою привабливою є ця пропозиція насправді. Компанія не та.  Даміан — не той, поруч з ким варто розслаблятися, якщо тільки я не хочу раптом прокинутися після нашого весілля. А я цього не хочу! Не хочу, кажу!

— Як знаєш.

Гмикнувши, Даміан нарешті дає мені спокій та повертається до книги. Хвилини зо дві нечутно нічого, крім тихого шурхоту сторінок, аж раптом я чую тихій плескіт і стукіт, з яким келих опускається на тумбу поряд з ліжком. Тієї ж миті кімнату наповнює аромат гарячого вина, фруктів та прянощів — такий приємний, що я мимоволі примружуюся, й майже тягнуся по келих, однак вчасно зупиняю себе.

Ні. Це вже занадто.

Навіть якщо це допоможе мені розслабитися та заснути. Особливо, якщо це допоможе мені розслабитися та заснути.

Нехай я дозволила йому залишитися, щоб не бути в каюті самій, я не настільки наївна, щоб втрачати пильність.

Тож я лежу у жорсткому ліжку, намагаючись ігнорувати неймовірний запах, що долинає до мене від тумби, так само як ігнорую присутність самого Даміана — тобто без особливих успіхів.

Зрештою я навіть доходжу до думки про те, що один келих не зробить мене аж такою вразливою, щоб мене можна було затягнути до якогось храму й благословити наш шлюб, але я занадто вперта, щоб зробити це в нього на очах. Адже це як визнання того, що він мене добре знає. Можливо аж занадто добре.

Перш ніж я втекла, ми були близькі. Дуже близькі. Однак усе це змінилося багато років тому, коли я зрозуміла, що він та моя родина заганяють мене у клітку.

Поки мої батьки, брати та сестри рахували здобутки від весілля, на яке я ще навіть не погодилася, а Даміан лупцював кожного, хто на мене подивиться, я почувалася, мов якась річ. І вирішила, що не хочу нею залишатися.

Тож я зібрала речі, відреклася від своєї жадібної родини та подалася шукати іншої долі. Кращої. Вільної.

Я працювала багато років, щоб здобути репутацію бездоганної шпигунки.

Ну… Майже бездоганної

Нещодавній випадок з королевою Південного королівства дещо погіршив її, та вона досі зі мною, як і мої друзі. Моя нова, краща сім’я. І я не дозволю Даміану усе це зіпсувати зі своїми власницькими нахилами та вином!

— Це твоє улюблене, — ніби між іншим промовляє він, — з виноградників гори Талмас.

Темрява…

Я вже багато років не куштувала цього вина, бо, подейкують, виноградники були вщент знищені пожежею. Вигоріла навіть уся коренева система, й більша частина льохів. А ті залишки запасів вина, що вдалося врятувати, розкупили лише за кілька годин, за шалені гроші й відмовлялися продавати. Їх навіть намагалися викрасти за наказом власників приватних колекцій, та злодіїв піймали, й пляшки залишилися із власниками, тож я навіть не сподівалася колись знову його спробувати…

А, щоб його!

Відсунувши ковдру, я різко сідаю у ліжку та тягнуся за келихом. Обхоплюю його теплу поверхню, відчуваючи приємне поколювання у долонях, й виявляю, що Даміан увесь цей час підтримував його температуру — так само як нещодавно робив у ванній.

І, хоч як я проти того, щоб він піклувався про мене, у цьому я собі не можу відмовити. Не цієї ночі.

До темряви гордість!

Ігноруючи тихий хрипкий смішок Даміана, я підношу його до губ, та роблю повільний, маленький ковток, ненадовго затримуючи вино у роті, й миттєво впізнаю його смак, вміру терпкий, трохи кислуватий та солодкий, підкреслений прянощами та шматочками фруктів. Ніби рідке сонце на язиці.