2.3

— То як ти збираєшся задобрити її? Якби ми були у місті, я б запропонувала пошукати для неї якусь зброю чи солодощі на подарунок, але тут, на кораблі, нічого такого немає. Годують, звісно, згідно з оплаченими місцями. Однак нічого навіть віддалено схожого на тістечка тут не подають.

— Так, з подарунками доведеться почекати. Особливо зі зброєю, бо, з великою ймовірністю, Кіара першим ділом спробує встромити її в мене.

— Це правда, — гмикає Джаль, — солодощі безпечніші. Ти ще пам’ятаєш що вона любить?

— Звісно.

Байдуже скільки часу ми не бачилися, чи що в неї нове ім’я, я впевнений, що в дечому вона не змінилася. 

Якби я знав, що на це завдання король Північного королівства відправить саме її, то прихопив би із собою “важку артилерію”, додавши заклинання стазису. Однак я про це не знав. Тож поки що доведеться обходитися тим, що є.

✧

За годину настає час обіду.

Прихопивши їжу для себе та Кіари на кухні, я повертаюся до своєї каюти, й знаходжу її, коли вона переглядає список моїх цілей просто в моєму ліжку.

Схоже вона все ж змогла виплутатися з моєї пастки, і навіть знайшла прихований сувій. Але занадто виснажена, щоб повернути собі свою маленьку крилату подобу.

Сам факт того, що вона лежить в моєму ліжку, приємно гріє зсередини.

Вона не обертається, та, коли я переступаю через поріг, уникаючи розставленої пастки, невдоволено цокає язиком. Мабуть, чекала, що я перечеплюся, та я ж не якийсь наївний першокурсник.

— Ну що? — гмикаю я, однією рукою утримуючи тацю з нашим обідом, а іншою спираючись на стіну поряд із нею, — Знайшла знайомі імена?

Кіара не відриває погляд від сувою, вочевидь намагаючись ігнорувати мене, та все ж відповідає:

— Декілька.

Що ж, непогано, для початку. Принаймні зараз вона не намагається мене вбити. Чи поранити.

Хоча, відверто кажучи, я отримую насолоду від її спроб.

Якби Джаль це почула, точно назвала б мене диваком.

— Знаєш, це було дуже грубо з твого боку, залишити мене тут у пасці й піти, — бурчить вона, — Ця дурна пастка висмоктала третину мого магічного резерву.

— Ти воліла б, щоб я залишився і поспостерігав за тим, як ти вибираєшся з неї? — питаю я, трохи нахиливши голову та вишкірюючись.

Кіара червоніє до самих кінчиків вух, роздратовано зиркаючи на мене.

Вона явно думає не про те, що я маю на увазі. Хоча я б збрехав, якби сказав, що мені не подобається напрям її думок.

— Я воліла б проштрикнути тебе виделкою, — гарчить вона, — Але, оскільки ти приніс поїсти, я не марнуватиму на тебе столове приладдя.

— Радий чути, — гмикаю я, — Кок би засмутився, якби ця їжа даремно пропала.

Це, до речі, правда. Він чудовий чолов’яга, й справді знається на своїй справі. Але, якщо хтось зневажливо ставиться до його справи, — шукай біди.

— Тоді не будемо його засмучувати.

Кіара тягнеться до таці та хапає з неї тарілку з гарячим супом, ложку та окраєць хліба. Тоді сідає у позі лотоса, й починає їсти.

— Ти збираєшся їсти на моєму ліжку?

Я вигинаю брови, притулившись плечем до стіни. Та вона не звертає на мене уваги.

— Оскільки ти дуже любиш порядок — так. Сподіваюся крихти хліба приведуть до твого ліжка корабельних тарганів, і вони з’їдять тебе заживо.

— Що ж, тоді мені варто ночувати у твоїй каюті, як вважаєш? — вишкірююся я.

— Дно морське підійде краще.

Поки ми їмо, я її більше не провокую, й між нами запановує тимчасове перемир'я. Принаймні так мені здається.

Десь на середині тарілки супу я відчуваю поколювання, а тоді слабкість у кінцівках, й встигаю лише відставити тарілку на стіл, перш ніж осісти на підлогу.

Кімната перед очима трохи розпливається, однак мій зір досі достатньо чіткий, щоб побачити її посмішку.

— Паралізуюча отрута? — слабко посміхаюся я, — Додала, коли брала свою тарілку?

— Оце так, — цокає язиком вона, дивлячись на мене згори, — Я розчарована, Даміане. Можливо ти помітив би це, якби не був таким самовпевненим засранцем.

Я тихо сміюся, заплющуючи очі.

Ефект не протримається довго, адже моє тіло стійке до більшості з існуючих отрут, але, мушу визнати, вона мене переграла.

Хитрунка.

Поряд із нею справді не варто розслаблятися. Хоча те, що з усіх варіантів помсти Кіара обрала саме знерухомити мене, інтригує.

— І що ж ти робитимеш далі? — гмикаю я, заледве вимовляючи слова, — Скористаєшся моєю вразливістю?

— Навіть не знаю… — вона задумливо розтягує слова, — Можливо поголю тебе? Або пофарбую увесь твій одяг в рожевий та пришию до нього банти? Або намалюю тобі жахливі вуса. Поки що не вирішила.

— Доведеться вигадати щось дійсно цікаве, щоб зачепити мою гордість.