1.6

Нормальна людина почала б шукати виправдання. Бодай безглузде. Наприклад, що вона помилилася кімнатою, й що в неї стоїть такий самий захист… Або ж почала перепрошувати та ніяковіти.

На щастя, я не нормальна людина.

Я не захищаюся. Я нападаю.

— Як ти обійшов мій захист?! — питаю я, навіть не думаючи ховати зброї.

Однак Даміан не виглядає наляканим. Ніщо в його міміці, погляді та поставі не натякає на те, що він відчуває бодай краплину страху. Натомість кут його губ приховує ледь помітну посмішку, а в очах з’явився знайомий блиск. Такий самий, що був в мене, коли я почала розплутувати магічні вузли.

Цілковитий захват.

Якої криги він тут?! Як я могла знову його не почути! Ані кроків, ані запаху…

Гаразд, можливо останнє тому, що тут усе пахне ним, однак бодай двері мали б проскрипіти? Коли вони відчинилися, до кімнати міг потрапити якийсь вітерець, абощо…

І, що найголовніше, як він розвіяв мою невидимість?!

А щоб його гепнуло!

— Так само як ти обійшла мій. Чи буде правильніше сказати “майже обійшла”? Не думав що це займе в тебе аж стільки часу.

Наслідуючи мій приклад, Даміан переходить на “ти”.

Схоже його анітрохи не лякає гостра шпилька, наставлена на його груди. А дарма. Я не з тих, кому не стане духу скористатися зброєю. Я вже це робила. Неодноразово. І цілком впораюся знову.

Так, можливо Даміан має більше досвіду у бою, ніж більшість моїх колишніх супротивників, але ця шпилька не просто гостра. Я не маю “просто гострої” зброї. Лезо кожної не тільки ідеально наточене, а й змощене отрутою. Зокрема паралітичною.

Однієї крихітної подряпини вистачить, щоб на години позбавити його руху. Півгодини, якщо він має стійкість до цієї отрути.

Достатньо часу, щоб втекти з його каюти.

Я мала б скористатися тим, що він відкритий. Можливо навіть повернутися до своїх пошуків після того, як отрута потрапила б в його кров. Але те, що Даміан навіть не намагається захиститися від мене, неабияк дратує.

Він що, взагалі не сприймає мене серйозно? Думає це все якийсь жарт?

Я така зла, що в мене палають вуха й хочеться загарчати.

Натомість я замахуюся, збираючись подряпати його кінчиком шпильки, аж раптом натикаюся на невидиму перешкоду. Ще й таку міцну, що шпилька ламається, і її кінчик летить простісінько в мене.

Звісно, я досить швидка, щоб ухилитися. Якби я поранилася власним отруйним лезом просто перед Даміаном, це була б ганьба, яку спокутати могла б лише смерть. Певна річ, не моя.

А я не дуже хочу викидати його величезний труп у море та розбиратися з наслідками.

Дивлячись на зламану прикрасу, я невдоволено цокаю язиком.

— Знаєш, це була моя улюблена шпилька, — з докором промовляю я.

Так, я не маю совісті. Ані краплі. Але і він не реагує так, як відреагувала б будь-яка нормальна людина на його місці.

— Шкода, — гмикає Даміан, проте, звісно, в його голосі не чути навіть натяку на співчуття, — Подарувати тобі нову й змастити її отрутою ніктоса?

Кинувши на нього різкий гострий погляд, я відмовляюся:

— Я — доросла дівчинка, й свою зброю отрутою змащую сама.

— Радий чути.

Щоб не продовжувати цю розмову, доводиться припнути язика. Бо, схоже, інакше ми будемо обмінюватися “шпильками” до скону. Треба якось обійти його, але ж він прудкий та кремезний! Пробитися до виходу буде непросто.

От крига…

Втім, оскільки я вже наглію до неймовірності, ніщо не заважає мені зробити це знову:

— Знаєш, ти загороджуєш мені прохід, — кажу я дещо роздратовано. На що він виразно вигинає брову.

— Та невже?

— Так, — я вдаю, ніби усе нормально, і в нього немає причин мене затримувати, хоч це і не так, та додаю: — Тож… Ти не міг би відсунутися?

Звісно, він не відсувається, хоч і не чіпає мене. Натомість Даміан ледь не сяє від самовдоволення. Він стоїть, склавши руки на міцних грудях, більший за мене десь у двадцять разів. Вищий навіть за Вільярда. І мені кортить прийняти людську подобу, тільки щоб зменшити її бодай в кілька разів.

— Вже? Мені здавалося ти ще не закінчила.

Даміан киває на захист, що я його досі не розпутала до кінця, бо він з’явився раніше.

Думаю той факт, що він зміг загнати мене в кут в перший день, неабияк його тішить.

От тільки я не збираюся так легко здаватися, й, примружившись, беруся за роботу. Якщо він кидає мені виклик, я приймаю його.

Через роздратування та присутність Даміана мені не просто сконцентруватися. Однак з другої спроби усе вдається.

Я знову занурююся в роботу, а мою голову наповнюють схеми та магічні формули. Мої очі ледь помітно сяють рожевим від магічного зору, і  я не в захваті від того, що розкрила йому це вміння. Але він вже бачив мене за роботою, тож я нічого не втрачаю. Тим паче, що завдання справді складне і цікаве. От тільки, щойно я розплутую останній вузол, Даміан накидає на нього ще три. Саме так, як я запропонувала.