РОЗДІЛ 2

Даміан

Коли Його Величність відправив мене на це завдання, я був не в захваті. Переважно через те, що мусив залишити свій загін принаймні на місяць.

Це тільки формально вони дорослі та відповідальні воїни. Фактично ж, не зважаючи на навички та досвід, вони гірші за дітей. Хтозна в які неприємності вони влізуть, доки мене немає.

Але накази короля не обговорюються. До того ж, це не те завдання, яке я міг би довірити комусь ще.

Тож я підкорився. Хоч і не був в захваті від ідеї співпрацювати з кимось, кого  не знаю.

І яким же був мій подив, коли я побачив Кіару з корабельної палуби.

Вона геть не змінилася за ці роки.

Звісно, я знав, що вона змінила ім’я, й переважно перебуває у своїй крихітній чарівній подобі. Припускаю, для маскування запаху. З тієї ж причини вона залишила свою сім’ю, та влаштувалася на службу в іншому королівстві.

Через мене.

З цієї ж причини я дав їй спокій. Не турбував її усі ці роки, хоч періодично й отримував звіти про те, як вона та чим займається.

Кілька разів, коли вона опинялася за крок від смерті, я навіть ледь не порушив дану самому собі обіцянку, однак продовжував триматися на відстані.

І ось, вона тут. Застрягла на одному кораблі зі мною, хоч і терпіти їх не можу. Навіть не уявляю як Вільярду вдалося вмовити її дістатися островів саме таким чином, враховуючи її страх перед водою.

Тому я і підійшов до неї на палубі. Бачив, що вона заледве тримається, та не встиг нічого сказати. А тоді Кіара розлютилася та втекла.

Звісно, я не чекав, що вона влізе до моєї каюти, однак, оскільки це вже сталося, чому б не скористатися ситуацією?

— Відпусти мене! — гарчить Кіара, пропалюючи мене сердитим поглядом, — Чуєш? Відпусти, кому сказано!

Вона б’ється та борсається у магічних лещатах, однак усе марно. Цю пастку може зняти лише той, хто її поставив. Тобто я. А я цього не робитиму, принаймні не зараз.

— Навіть не знаю… — задумливо промовляю я, роздивляючись її рум’янець та вбивчі вогники в очах, і не можу втриматися від того, щоб її піддражнити: — Знаєш, я не можу дозволити комусь безкарно шаритися у моїх речах. Як це вплине на мою репутацію?

Звісно, до таких дрібниць мені байдуже. Але їй про це знати не обов’язково.

Не знаю що саме вона собі уявила після моїх слів, однак її обличчя стало червонішим за зимові яблука. А тоді у мій бік посипалися прокльони:

— Ах ти ящірка недороблена! Та щоб в тебе хвіст відвалився! А ну відпусти мене! Я тобі покажу репутацію! Відпусти, кажу, мордяка нещасна! Я тобі усю луску повисмикую! Я…

Один рух пальцем, і я не чую жодного її слова. Ось так діє заклинання обмеженої тиші, направлене на одну живу істоту.

Жорстоко? Можливо. Та я не налаштований лаятися. А, знаючи Кіару, вона критиме мене і не такими словами, доки може. Отже, зовсім не слухатиме. А я планував поговорити.

— Не бійся, — гмикаю я, склавши руки на грудях, — Я не маю наміру примушувати тебе до будь-чого. Але, оскільки вже ми мусимо співпрацювати, я хочу бути впевненим, що ти не намагатимешся мене вбити, приспати чи ще якось напаскудити. Я тут задля роботи, і розраховую на твій професіоналізм. А він, я нагадую, не дозволяє особистому ставленню впливати на результат.

Оскільки я більше не чую те, що вона каже, Кіара мовчки показує мені середнього пальця.

Тоді я важко зітхаю та відвертаюся до дверей каюти.

—  Що ж, схоже зараз ти не в настрої для співпраці. Я повернуся за дві години. Сподіваюся до того часу ти будеш більш відкритою до діалогу.

Я з легкістю міг би прочитати усе, що вона каже, по її губах, однак для цього я мусив би озирнутися, а я цього не роблю. Натомість виходжу за двері, накидую на каюту оновлене захисне плетіння, а тоді притуляюся спиною до стіни, поки мої плечі тремтять від нечутного сміху.

Вона справді геть не змінилася. Усе така сама вибухова і гаряча.

Впевнений, коли я спіймав її, Кіара була готова мене розірвати. А як вона дивилася на мене, коли я наклав на неї закляття тиші? Незабутнє видовище!

Пізніше, звісно, Кіара спробує за це помститися. Ймовірно навіть кілька разів. Але воно того варте.

Вона неймовірно приваблива, коли злиться чи дратується. А дратується вона завжди. Принаймні зі мною.

Так, я усвідомлюю що це про мене каже, як про чоловіка, та я ніколи не казав, що я — подарунок. Досить вже і того часу, що я тримався від неї подалі.

Не те щоб це було дуже складно, враховуючи те, скільки часу я приділяю роботі, але без витримки не обійшлося. Можете мені вірити.

Поряд із нею я взагалі надміру терплячий. Взагалі не йде ні в яке порівняння із тим, який я з підлеглими, й тим паче зі злочинцями.

З останніми в мене зазвичай довгі та дуже неприємні для них бесіди, що переважно закінчуються підписаними зізнаннями.

Щоправда, вона значно міцніша за них. За будь-кого з усіх, кого я знаю. І це завжди викликало в мене захват.