1.4

— Обережніше, — промовляє він своїм звичним низьким хрипкуватим голосом. Тим самим голосом, що зазвичай змушує тремтіти його підлеглих та вразливих жінок.

Добре, що я вже багато років не вразлива. А те, що шкіра сиротами вкривається… Ну то день вітряний! І взагалі, не судіть. Це ж не я лиходійка у цій історії.

Незворушно поправляючи сукню, я з викликом дивлюся на нього. Помітивши це, Даміан ледь-ледь вигинає брову, і…

Не знаю у чому справа, але, щойно стало відомо, що ми обидва будемо на цьому кораблі, я чекала від нього трохи іншої реакції після стількох років. Звичного гарчання, отого пекучого погляду та інших альфо-власницьких замашок, що підсилять моє бажання проштрикнути його усім, що я з собою маю.

Але Даміан тримається так, ніби йому байдуже. Ніби він не впізнав мене, або… Забув.

І це мало б викликати в мене полегшення, адже саме на це я і сподівалася, уникаючи його стільки років, але не викликає. Натомість я ніби чекаю на підвох.

І це злить і дратує мене сильніше, ніж якби він від самого початку поводився звично. Бо я не з тих, хто вірить у те, що чоловіка можна виправити. І точно не з тих, хто збирається цим займатися. Бо це ще та морока.

Та, якщо вже йому так хочеться грати у цю гру “я-тебе-вперше-бачу”, що ж, гаразд! Пограймо.

— Я була б обережніша, якби ви не підкрадалися до мене, — холодно промовляю я, слідкуючи, щоб міг голос звучав рівно.

Поряд з такими, як Даміан, не можна показувати слабкості. Бо її одразу використають проти тебе. І байдуже чи то для переваги у бою, чи у досягненні бажаного результату (тобто причарування). Я не збираюся полегшувати йому задачу.

Кутки його рота ледь помітно підіймаються, й він посміхається. Але це не та посмішка, яку я пам’ятаю.

— Ох, вибачте, леді. Якби я знав, що Північне королівство відправить на таку важливу місію того, до кого легко підкрастися, я дав би вам знати що я тут. Можливо мені варто носити в кишені дзвіночок, щоб знову не заскочити вас зненацька?

Я така вражена знущанням в його голосі, що на якусь мить геть розгубилася, відкривши рота. Й лише за півхвилини вигадую що йому відповісти.

Це він що, зараз дорікає мені у непрофесіоналізмі? Мені?!

— Можете повісити його собі на шию, — пропоную я, вишкірюючись до нього.

Я навіть готова допомогти затягнути його. Сильно.

— Боюся не пасує до мундиру.

Зате пасує до рогів.

— Як шкода. Тоді спробуйте свистіти. Раптом вийде.

Під час нашого обміну шпильками я уважно вивчала його міміку та мову тіла, намагаючись підловити, зрозуміти що він замислив та що тут насправді відбувається, однак цього разу прочитати Даміана було важче, ніж зазвичай.

Невже справді не впізнав мене?

Дійсно, в мене у такому вигляді запаху майже нема, й чимало років минуло, але я ні за що не повірю у те, що він дійсно мене забув настільки, щоб не впізнати при зустрічі!

Певно усе це просто гра, спроба збити мене з пантелику та… Що? Образитися?

Оце вже ні!

Я була б рада, якби він справді забув мене та  дав мені спокій. Проблема у тому, що я йому не вірю. Тут точно якийсь підступ і розрахунок, і я на це не поведуся!

— А тепер вибачте, мушу гострити леза, — холодно промовляю я, пролітаючи повз нього у напрямку кают. І, хоча Даміано не робить ніяких спроб зупинити мене, я відчуваю спиною його погляд, аж поки не зникаю під палубою.

От вже драконяча дупа! Це я — недостатньо кваліфікована? Та я взагалі можу на його тупій макітрі пів дня сидіти, і він навіть не здогадається!

Літаючи коридором між каютами, я аж тремчу від роздратування.

От через що я його терпіти не можу, через оце роздуте его! Г-р-р!

Шкода, що вже леза давно нагострені та відполіровані, бо мені б зараз не завадило відволіктися і заспокоїтися. Адже саме цього він і хоче — влізти мені в голову! Змусити мене почуватися невпевненою та припускатися помилок.

Але цього не буде! Дзуськи!

Я — професіонал. Я — шпигунка Вільярда. Його Тінь. І я точно не програю якомусь лускатому самовдоволеному засранцю!

Керована роздратуванням, я залишаю сумку у каюті, котру капітан корабля зазначив як мою, а тоді, невидима, повертаюся назад, в пошуках Даміана, однак його ніде не видно.

Але ж не міг він просто випаруватися з корабля!

Чи міг?

В теорії, з даром переміщення можна. Але це ризиково. Оскільки, не знаючи де ти напевно, можна помилитися в розрахунках та опинитися невідомо де. Та й шанси потім повернутися на корабель, а не десь посеред хвиль, мінімальні. Тому ніхто при здоровому глузді цього не робитиме.

Отже, якщо Даміан не збожеволів, він досі десь тут. І, коли так, я його знайду. Навіть якщо він буде в особистій каюті.

Концентруючись, я прислухаюся до звуків, намагаюся розчути голоси матросів серед шурхоту хвиль та напнутих вітрил, і з подивом знаходжу його в компанії членів команди. Він сидить просто на палубі. Мундир з нагородами лежить просто поруч, на якійсь бочці. Тож на ньому проста біла сорочка з закатаними рукавами. Сміючись, він перемовляється з матросами, обмінюється жартами, допомагає в’язати вузли, і…