1.3

Даміан Альтер. Той, від кого я ховалася усі ці роки.

Доля ще та паскуда.

— Кікі?

Я ковтаю, й обертаюся до Вільярда, однак не встигаю приховати своє збентеження. Вирівняти дихання. Заспокоїти серцебиття. Розслабити м’язи обличчя й повернути на нього посмішку.

Так, мені вже не звикати.

І так, визнаю, я не найчесніша особа у світі. Та чесна не змогла б так довго ховатися.

— Так? — хрипко питаю я, вдаючи легковажність. Та він надто уважний, щоб я могла його обдурити.

— Що відбувається?

Він пильно дивиться на мене, чекаючи відповіді. І я знаю, що могла б йому усе розповісти. Ймовірно, якби Вільярд дізнався кого Південне королівство відрядило мені у напарники, він зробив би усе, щоб його замінили. Або ж знайшов би кого відправити замість мене.

Вільярд захистив би мене, бо він дбає про своїх людей. Можливо надто сильно.

Та я не збираюся цим користуватися. І не збираюся відмовлятися від мого завдання лише через те, що з’явився він. Я більше не залежу від своєї родини, і здатна подбати про себе.

Тож я брешу. Знову.

— Нічого. Просто здалося, ніби побачила знайоме обличчя. Я помилилася.

Навіть якщо Вільярд розуміє, що це брехня, він не може мені дорікнути. Чи змусити мене зізнатися. Натомість він киває, й легенько торкається моєї голови.

— Якщо щось піде не так, будь-що, якщо ти зрозумієш, що стає надто небезпечно — повертайся. Твоє життя важливіше за завдання.

На відміну від мене, Вільярд не вдає. Він справді вірить у те, що каже. І це ще одна причина, чому я так прагну виправдати його довіру.

Навряд я зможу знайти собі ще одного такого працедавця. Друга. Сім’ю.

За роки співпраці він та Дері справді стали моєю сім’єю. Ріднішою за батьків та братів. Я готова битися й померти за них. І знаю, що, хай яка я фальшива, вони теж битимуться за мене.

— Дякую, проте я впораюся.

Я не підведу нікого знову. Не цього разу.

— Я знаю, — промовляє він.

Не втримавшись, я обіймаю його, на мить заплющивши очі. Тоді роблю глибокий вдих  та відпускаю Вільярда.

Корабель вже чекає на мене. Час відпливати.

— Я докладатиму про хід справи, — обіцяю я, — І напишу, щойно ми дістанемося островів.

Кивнувши, Вільярд тягнеться до кишені, й виймає звідти щось маленьке. А тоді протягує мені. Мішечок, чий вміст залишається для мене загадкою.

— Ледь не забув, дівчата зібрали тобі дещо у дорогу. І я додав від себе кілька речей. Сподіваюся вони стануть тобі у пригоді.

Здивовано кліпнувши, я стискаю ремінець, яким перетягнутий мішечок, й відчуваю, як серце болісно стискається у грудях. Щоб не заплакати, коли я ховаю його до сумки, мені доводиться до болю закусити щоку.

Я — королівська шпигунка. Я не можу дозволити комусь побачити, як я ридаю, мов розчулене дівча, від чужої турботи. Від того, що про мене дбають. І від того, що я сумуватиму за ними усіма. Бо це безглуздо. Ми ще побачимося. Це не востаннє.

— Дякую, — ледь чутно промовляю я, відводячи погляд, — Бувай, Вільярде.

Він знову киває, й пошепки додає:

— Бережи себе, Кікі.

Я ковтаю непрохані сльози та всміхаюся. Я завжди всміхаюся. А тоді лечу до корабля, виймаючи з сумки зменшений сувій з королівською печаткою — доказ того, що Вільярд обрав для цієї справи саме мене, та пропуск на острови.

Опинившись на палубі, я зустрічаюся з провідником. Й, поки той перевіряє мої документи, озираюся, несвідомо шукаючи Даміана поглядом. Однак ніде не бачу його.

Я мала б відчути полегшення, що відтермінувала нашу неминучу зустріч, та чомусь це лише посилює мою тривожність.

Палуба піді мною невпинно гойдається, нагадуючи мені, що я не на землі. Шум хвиль і запах водоростей тут ближчий, ніж будь-коли, пробуджуючи темні, болючі спогади. Вони, мов навіжені мухи, крутяться навколо, відволікаючи мою увагу. Дратуючи. Лишаючи спокою.

Якби ж я могла позбутися їх так само легко, як справжніх комах, з радістю розчавила б їх велетенською мухобійкою, залишивши від них лише понівечені трупи.

Так, гарні метафори — це не про мене. Єдине, що в мені залишилося від леді за останні роки, це любов до гарних суконь та взуття. Втім, через особливості моєї роботи, часто доводиться поступатися красою на користь практичності.

Та я волію мати й те, і інше, коли це можливо.

Коли корабель відпливає, я не поспішаю спускатися до каюти, вчепившись пальцями у фальшборт, та невідривно дивлюся на порт, що віддаляється від нас з кожною секундою.

Блакитні хвилі ліниво б’ються о корабель. Небо чисте. Без жодної хмаринки, що натякала б на дощ та бурю. Та погода в морі буває мінлива. Шторм часто заскочує зненацька. Заманює тебе у пастку обіцянкою спокійного плавання, а тоді…

БАМ!