РОЗДІЛ 1

Кікі

Готова закластися, ви ніколи не тікали до іншого королівства, змінивши ім’я, подобу та залишивши позаду усе своє життя, щоб позбутися одного набридливого та нестерпного дракона. І, коли так, я вам дещо заздрю.

Можливо хтось вирішить, що я надто драматизую. Та, на жаль, не всі чоловіки адекватно реагують на відмову. Дехто просто не чує слова “ні”, і не усвідомлює, що жінка, або ж дівчина, — не його власність.

Ось чому я ніколи не зв’язуюся з драконами. Вільярд — звісно, виключення. Проте в нас суто робочі стосунки. В нього вже є пара, і, на моє щастя, це не я. Досить мені й одного навіженого альфа-самця.

Відколи я залишила рідний дім, не надто люблячу родину, готову продати мене, мов племінну кобилу, й стала шпигункою Його Величності, моє життя стало відносно спокійним. Наскільки це можливо, враховуючи спроби заколоту, державної зради та замахи на вбивство, які я вже втомилася рахувати.

Принаймні я була вільною обирати коли та з ким весело проводити час, не ризикуючи знайти чергового побитого ледь не до смерті залицяльника.

Усі ці роки я старанно переховувалася від нього. Робила усе, щоб не залишити жодного сліду. Навіть натяку на те, де мене шукати.

Темрява, я навіть майже не змінювала подобу, через що дехто міг вирішити, що я не можу. Зрештою, таке буває.

Усе, щоб ми ніколи більше не зустрілися.

І от… Усе пішло драконові під хвіст.

✧

— То ми нарешті отримали дозвіл? — питаю я, сидячі на спинці Вільярдового крісла. Небачене нахабство — гойдати ногами ледь не над королівським вухом. Але мені дозволено. Привілей королівської шпигунки.

Вільярд покликав мене кілька секунд назад, щоб повідомити, що рада Вільних островів хоче, щоб ми зайнялися розшуком та арештом злочинців, що переховуються на їхній території.

Схоже зрозуміли, що від такої кількості порушників закону острови стали небезпечним, а не вільним місцем, і тепер хочуть вирішити цю проблему нашим коштом.

Як мило.

— Отримали, — Вільярд зітхає, зціпивши пальці у замок. Його погляд на мить затримується на листі із зірваною печаткою, і я здогадуюся, що, попри все, новини не такі гарні, — Вони згодні допустити представників нашого та Південного королівства, проте є кілька обмежень.

Ну звісно. З цим культом вільної країни не може усе бути просто.

— Яких? Усі мають носити барвисті капелюхи?

— Якби ж то, — Вільярд прискає, оцінивши мій жарт про капелюхи, проте дещо втомлено. І це підказує мені, що справи дійсно кепські, — Ні, представників має бути двоє.

Почувши цифру, я присвистую та вигинаю брови.

— Двоє від кожного королівства?

— Ні. Загалом двоє. Вони не хочуть паніки та протестів серед місцевих через наше втручання. Тому кожне королівство може відправити від себе одного представника. Я обрав тебе.

— Мене? — я всміхаюся, ховаючи збентеження.

— Це буде робота під прикриттям. Небезпечна і, ймовірно, довготривала. Ми обидва знаємо, що ніхто не впорається із цим завданням краще за тебе, Кікі.

Так. І обидва знаємо, що це не моє справжнє ім’я. Принаймні не зовсім.

Не те щоб я ніколи не помилялася. Два роки тому, захищаючи Дерію, сестру Вільярда і молодшу принцесу королівства, я потрапила у пастку і ледь не загинула через власну необережність.

Тому я не скаржуся. Це диво, що після цього він тільки відсилає мене, а не звільнив від обов’язків.

Втім, Вільярд завжди був аж занадто добрим, як для короля.

— І хто представник Південного королівства? — невимушено питаю я.

— Я досі не знаю. Проте ваш корабель відпливає завтра вранці, тож ти матимеш достатньо часу, щоб ознайомитися зі своїм партнером, і розробити план.

— Корабель? Ми не скористаємося порталом?

Зазвичай я добре контролюю власні емоції, та не можу приховати сухість у власному роті. Й, звісно, проклятий драконячий слух Вільярда це вловлює.

— Це проблема?

В його голосі чується збентеження. Як я вже згадувала, він надто добрий, як для короля.

Та я не збираюся випробовувати вдачу, перевіряючи як довго він триматиме мене на посаді королівської шпигунки, якщо я знову виявлюся не такою корисною.

— Звісно ні, — моєю посмішкою можна сліпити ворогів. Байдуже, що вона фальшива. Втім я перелітаю зі спинки його крісла на край столу, знаючи, що з такої відстані він не чутиме моє серцебиття аж настільки, щоб зрозуміти чи я брешу, — Просто це не найзручніший спосіб подорожувати.

І не найбезпечніший. Але цього я вголос вже не промовляю.

— Так, це правда. Але це також було їхньою умовою. Щоб не привертати зайвої уваги. Так буде краще.

Гойдатися у хвилях кілька днів, не маючи впевненості у тому, що ми не потонемо? Звісно. Звучить як відпустка моєї мрії.

Та я тільки киваю.