Глава 7. Не час для жартів. Кіт у лісі

Урок на майбутнє: під час патрулювання навіть цікава балаканина – пастка для уваги. Результат не забарився. Попався. Втім, не впевнений, що навіть тоді встиг би щось зробити, якби був цілком поглиненим розглядом місцевості. Ніколи не скаржився на пасивну уважність – а тут вона підвела. Адже помітити приховану діру на дорозі було просто неможливо.

Я лише зробив крок – і провалився в яму, ступивши прямо у чиюсь пащу. Щелепи зімкнулися, і мене миттєво втягнуло вниз, на глибину, а там і зовсім вузьким тунелем. Нога оніміла, не видно нічого, а порівняння виникають виключно з нижнім пеленгатором неприємностей. Був би я на поверхні, пожартував прямо, як є, але раптом це виявиться моїм останнім жартом.

Скільки б мені не доводилося мандрувати, завжди знайдуться нові враження. То ж, під землею мене ще не жерли. Вузький прохід закінчився, я опинився в більш широкій частині нори, мабуть у трапезній чи комірчині. Поки волочився поземним лабіринтом, оніміння дійшло вже до торса. Ще трохи, відмовлять руки та голова. Або ні, тоді ще гірше.

Згадав, що в кишені прихований кинджал Блідого. Як же вдячний йому за це, ніби в воду дивився, що скоро знадобиться. Поки обмацував з якого боку знаходяться кишені, згадав про зміюку. Теж витяг, нехай живе. Взагалі-то я її мав намір з’їсти, але якщо раптом замість неї з'їдять мене, то вона все одно звільниться, тому яка тепер різниця. Ото вже грець, я вже настільки звик до смертельних небезпек, що реагую на них надто стримано.

А ось це справді цікаво, намацав у кишені капсули, змінені Духом Джерел. Занімілою рукою закинув одну в рот і проковтнув. Минулого разу їх призначення полягало в тому, щоб огортати людину в захисну оболонку та переносити тіло в інший світ. Я таким чином зібрав собі команду. Таке враження, ніби давно то було, а насправді – день тому. То була разова та суто добровільна участь, я про це всіх від початку попередив, хоча сам ніколи ними не користувався. Мабуть настав час. Не хочу, щоб мене живцем зжерла невідома химера, з якою навіть побитися не можна. В цій темряві нічогісінько не видно.

Де мій нічний зір, коли він так потрібен?

Капсула нікуди не збирались мене переносити і зовсім не було зрозуміло, подіяла вона чи ні, а потім, паралітична речовина досягла мозку, і я вимкнувся.

І отямився у підсвідомості.

– Давно не бачились.

– Ага, і двох днів не минуло. Звідки маєш цей недоречний сарказм? Можливо, мене там жеруть, а тобі хоч би хни.

– У мене самонавчання хороше. А тебе там ніхто не жере. Ти дуже вчасно проковтнув подарунок.

– Подарунок? І що він тепер робить? – обережно спитав я.

– Судячи з моїх спостережень, оболонка, що виникла навколо твого тіла, захищає його від пошкоджень.

– Всього-то? Шкода.

– Чому це? Ти ж наче не хотів туди повертатися.

– Так, проте уявив, як мені тепер доведеться повертатися на поверхню тут.

– Тут ще дещо, – він продемонстрував дві схеми, – час його дії збігається з ослабленням паралічу.

– Чудово.

– Але в тебе залишився кинджал.

– Отже одна надія є.

– І лише одна спроба.

– Може, годі? Я й так розумію, що шанс мізерний, навіщо нагадувати весь час. У мене таке відчуття, що ти будеш радий, якщо я помру.

– Звичайно, адже ми тоді повернемося до Джерела.

– Не дочекаєшся.

Ось так за дрібними суперечками, і обговоренням подальших планів, якщо пощастить вижити, дочекався необхідної відмашки.

З такою уїдливою внутрішньою свідомістю навіть ворогів не треба, прийшла перша думка, після того, як прийшов до тями. Навколо так само темно. Навіть із моїм теперішнім зором нічого не видно, а це означає, що джерел світла немає взагалі. Тіло поколює, а ліва нога – як відрізана, не відчуваю її зовсім. Міцно стиснув рукоятку кинджала, боячись зайвого разу поворухнутися. Прислухався так, начебто від цього залежало моє життя. Найменший шелест і я встромлю туди лезо.

– С-с-с!

Лезо встромилося в землю. Промазав. А руки торкнулося щось холодне та ворсисте.

– С-с-с!

– Це ти, змійка? Яка гарна змійка. Ти тут одна?

Ще одне «С-с-с» і шарудіння лускатого тіла по землі. Інших звуків не було. Виходило, що небезпека минула?

– Ти ж на мене не нападеш? То я тоді хотів тебе з'їсти, а тепер передумав. Мені потрібна твоя допомога.

Здригнувся, коли по руці переповзла спочатку вузька частина тулуба, а потім така широка і тяжка. Схоже я не помилився в тому, що зміюка не збиралась на мене нападати. Вона вже була сита.

– Сподіваюсь, твій обід був смачним.

– С-с-с.

Судячи зі шурхоту, вона повзала навколо мене, а потім стала віддалятися. Буду сподіватися, що вона поповзла у потрібний бік, а не в кубло для сплячки. Просуваючись за змією орієнтувався виключно на слух.

Обережно, не поспішаючи, зважуючи кожен вигин тунелю. Страх застряти у вузькому проході додавав необхідної сили. Ото ж навіть добре, що змія так потовщала… розміром з людину. Так, досить, треба викинути з голові зайві думки про попереднього мешканця цієї нори.