Глава 5. Допит

Еланім неприємно було бути присутньою при допиті, але вона змусила себе залишитися, аби нічого не пропустити.

– Як тебе звуть? – почав Чоганши, уважно відстежуючи найменші реакції. – Зваж, якщо збрешеш, дуже пожалкуєш.

– Можете звати мене Котом, – його голос видавався спокійним, що дедалі більше дратувало. Не могла людина в такому становищі залишатися настільки незворушним.

– Синій Кіт? – зневажливо промовив Сайкі. – Що ще чекати від синього демона.

– Що за нісенітниця? Я тебе про ім'я питав.

– В мене ще немає імені.

– Я ж сказав не брехати, – над знаками, що залишив Чоганши на тілі бранця, з'явилася димка, та він лише закашлявся – сила підтвердила, що брехні немає.

– Чоганши, а ти не перегинаєш? Ми ж на Старих Землях, сенс йому говорити справжнє ім'я? – засумнівалась Еріка.

– Тільки почали, а вже застрягли на такій дрібниці, – оголосив очевидне Генсін. – Чому Кіт?

– Бо коти це рідина, – посмів посміхнутись бранець.

– Чого? – вигукнули вони практично одночасно.

– Гнучкий, спритний, тихий, орієнтуюсь в темряві, пролізу в будь-яку шпарину і не застрягну.

Всі одразу згадали бій у храмі. При слабкому освітленні, проти п'ятьох противників отримати всього пару подряпин, й справді міг лише хтось на зразок кота.

– Схоже на правду, – мусив визнати Чоганши.

– Дивно, немає імені, а прізвисько є. Ти з якоїсь таємної організації?

Чоганши ледь не перервав техніку, коли всім корпусом обернувся на Генсіна, який  стояв трохи осторонь.

Від неприємних спогадів, на скроні жерця утворилися краплинки поту, а рука затремтіла і він поспішив повернутися до допиту доки ніхто не помітив. Даремне Генсін про них згадав, доведеться весь час гадати, чи не причетний він до них.

– Так. Був, – підтвердив Кіт.

– І ким ти там був?

Кіт навіть хмикнув, і навіть знизав плечима, незважаючи на оточуюче гнітюче становище.

– Шукачем. Пошук людей, предметів, пасток, – «дівочої цноти» – додав подумки і ледь витримав серйозний тон.

– То він може нам стати в нагоді, – загорілася ідеєю Еланім.

– Тихо!

– Хоча б для того, щоб розрядити собою пастки, – додав саркастично Сайкі.

І був теж обдарований похмурим поглядом Чоганши, бо ж він вважав, що нема чого давати потенційному противнику підказки, на причини, через які вони знаходились на Старих Землях.

– Яка в тебе сила?

– Фізична.

– Я не про це. Якою силою ти володієш? – терпіння жерця з кожною відповіддю, ставало дедалі меншим.

– А ви про магію, чи що? То я її ненавиджу.

– Чому?

– А за що її любити? Вона постійно приносить мені неприємності. Ось, наприклад, це тіло. До того, як переміститися сюди, я був звичайною людиною. А як тільки опинився тут – перетворився на демона і ви відразу захотіли мене вбити. При тому, що ви мене теж допитуєте за допомогою магії, то ж що в ній хорошого?

Від такого зізнання Еланім стало ніяково. Але схоже лише їй, навіть на Еріку слова не справили враження, а Сайкі й поготів було байдуже до чужих страждань.

– Ти нам зуби не заговорюй.

– Ми бачили, як на тебе відреагували кроверси, – нагадала Еріка. – Принаймні двома силами ти володієш.

– Оце так роги босі. Я що тепер теж маг? Ні-ні, заберіть її від мене, – Кіт знову смикнув в марній спробі втекти.

– Він, що ненормальний? – не повірила Еланім. – Як можна відмовлятися від магії? Це ж дар богів.

– А я з самого початку пропонував його вбити. Користі так точно було б більше, – Сайкі ще не відмовився від попереднього рішення, вбити демонічне створіння, щоб отримати додаткову силу. Тому щоб надати більшої переконливості своїм намірам, штовхнув бранця ногою.

– Ти щойно хотів розрядити ним пастки, – нагадала Еріка.

– Або дорогу, мені все одно. А до пасток ще дійти треба.

– Агов, хочеш сказати, що я погану дорогу обираю? – обурилася Еланім. – Наступного разу сам вестимеш.

– Не знаю, як вас, а мене дивує відсутність чорного в його одязі, – Генсін підійшов ближче, щоб зняти білу кофту.

– Ні, відвали, не чіпай.

Кіт запручався, допоки не отримав ще одне нагадування, що потрібно бути слухнянішим. Сайкі теж з задоволенням додав стусана. 

Незважаючи на опір, Генсін зміг зняти одежу з пояса бранця. Опинившись у його руках, колір так і не змінився.

– А ну ти візьми, – він передав її Еланім. Теж нічого не відбулося. Тканина ніяк на них не реагувала. З тим самим результатом до неї торкнулася Еріка.

– Справді, дивно. Чому колір не змінюється?

Більше нічого не кажучи, Генсін кинув на Кота свій бузковий плащ, за хвилину той повністю почорнів, через другу, на ньому з'явилися білі плями. Сам же бранець дивився на колірну метаморфозу з витріщеними очима.