Глава 4. Повороти долі

Жах став дійсністю. Генсіну часто снилося, як під його ногами з’являється бузкове коло, а кислота, підіймаючись угору, розчиняє плоть до самих кісток. А заклинання загоєння не діяло. Саме через ці сни він намагався якомога рідше користуватися силою.

Ось тільки подорож диктувала свої умови, і Генсін фізично не міг залишатися осторонь. Внаслідок чого усвідомив одразу дві речі: нікому до нього немає діла, і кислота – це справді боляче. Ось тільки навіщо ці знання, якщо ні закричати, ні звільнитися неможливо. Здавалося, ніби місцями шкіра перетворилася на пульсуючу грудку болю, що голосові зв'язки повністю випалені. А права нога взагалі не відчувається. І вже не важливо, що в подібні пастки потрапили всі його супутники, а значить, на допомогу чекати ні звідки. Проклятий храм, проклятий бог. Генсін навіть у думках не хотів більше вимовляти його ім'я. Хай усі забудуть, так буде справедливо.

Перебуваючи в стані напівнепритомності, напівмаренні, Генсін в першу мить вирішив, що повернення демонічної істоти йому привиділося. Ось тільки той знову з'явився і зупинився навпроти нього, від його дотику кам'яні руки розсипалися на пилюку. Генсін знесилено звалився на підставлену спину.

Свіже повітря трохи привело до його тями, а новий гуркіт змусив тіло здригнутися і повірити, що жах залишився там, у надрах храму-пастки. Поза всяким сумнівом, він руйнувався. Повільно, неминуче. По фасаду прямо на очах поширювалися величезні тріщини, погрожуючи поховати під собою всіх, хто ще залишався там.

Поки Генсін, приходив до тями, тремтячими руками перевіряв, чи всі частини тіла на місці, дивуючись, що видимих ​​пошкоджень наче й не було, з дірки витягли Сайки і кинули майже біля самого входу. Фантомний біль все ще мучив його тіло, але, як виявилося, рухатися не заважав. Чим Генсін і скористався, вирішивши для початку привести до тями Еріку.

– Мамо, не треба, я все вивчила.

Він зніяковіло відсмикнув руку, ніби випадково підглянув щось особисте. Схоже, не лише в нього  були проблеми з батьками.

Морщачись, Генсін переключив увагу на Сайки, маючи намір відтягнути того подалі від храму, але побачив, що йому допомога не потрібна, він уже сам отямився і цілеспрямовано повз назад у дірку. Біля неї, синьою плямою, виник покликаний з Еланім на закірках. Без церемоній поклав дівчину на воїна другим шаром і одним рухом витяг з проходу те, чого той так прагнув дотягнутися. А потім оберемок посохів покидав якнайдалі, кудись за дерева, та повернувся за останнім членом команди. Незвично мовчазний Сайкі взяв на себе нав'язану відповідальність у вигляді непритомної Еланім та поповз до стоянки.

Пролунав ще один гуркіт десь усередині. З дірки вирвалася хмара пилюки. З якого постала остання парочка.

Покликаний діяв розумно. Посохи — подалі. Найагресивнішого відволік беззахисною дівчиною. Найсильнішого, як вважав, виніс останнім. І здавалося, ніщо не могло йому завадити втекти. Але в одному він прорахувався. Точніше у двох. Генсін, хай і не твердо, але вже стояв на ногах, і Чоганши, що був з блискавками на «ти». Він не боявся потрапити під їхню дію, чим часто й користувався, тому і був до їх дії досить звичний.

Варто було відвернутися, як жрець блискавичним рухом схопив покликаного за кісточку і вдарив розрядом просто рукою, без посередництва посоха. Результати не змусили на себе чекати, шкіра обвуглилася, завдавши справжнього болю, але й противник був знешкоджений. Зойкнувши, впав на землю, і відіпхнувши Чоганши спробував відповзти, тут його і наздогнав Генсін, навалившись зверху.

– Не рухайся, інакше вб'ю, – пригрозив він і з подивом зрозумів, що справді може це зробити. Ось зараз, тримаючи його за шию, просто направити силу через власну руку, як це зробив Чоганши і все буде закінчено. Щоправда, він теж постраждає, але нагорода безперечно коштувала таких страждань. Все так просто, адже його шкіра на дотик така ж, як і у звичайної людини, а отже ефект буде таким самим.

Бранець перестав пручатися. Пролунав особливо сильний гуркіт, храм остаточно зруйнувався, обдавши пригодників дрібною кам'яною крихтою та пилом. Тільки центральна статуя залишилася на місці, і дивилася на те, що відбувалося, з незмінною посмішкою, ніби їй були відкриті найпотаємніші куточки людських душ.

 Чоганши побачив у цьому знак. Не вбивати, поки що.

– Зв'яжіть його.

***

Як то кажуть, за що боровся на те і напоровся. Вирішив врятувати магів? Ось вони, бігають, як ні в чому не бувало, гади живучі. Прийшли в себе настільки швидко, що я навіть втекти не встиг. Їх п'ятеро, що мені залишалося, окрім того, як здатися? Ну, хоч відправити на той світ більше не намагаються й то хліб. Може якось викручусь.

– Ми що, справді не збираємось його вбивати? Щось змінилося? Я щось не розумію.

Або нічого не змінилося. Засмикавшись, я спробував звільнитися, або хоча б дістати долонею до кишені, але нічого не вийшло. Мені заважала нога прив'язана до рук. Синій явно мав досвід у знущаннях. Від безсилля залишалося лише посилати йому промені зла. На які відреагувала Жовтянка.

– Щось мені не подобається його погляд.

– Можу видавити, і дивитися буде нічим, – пролунав на мною  голос Блідого.

Я замружився.

Хто тут головний, чому ніхто його не приструнить? Наче цей, як його, Чога, може йому суперечити. Невже в них демократія та рішення приймалися більшістю голосів?