Глава 2. Активоване коло перенесення

І чому я вирішив, що мене залишать в спокої? Два роки над надскладним завданням, ціною якого коштувало життя, довіри друзів і втрату власної команди, – та й зрештою, потрапив в тіло клона. Одноразового та безпорадного. Тож абсолютно не підготовленого та неприродного до подорожей, краще б демона переселився, могутності було б більше.

А потім знову зіткнувся з Духом Джерела. Смерть мене від нього не врятувала. Минулого разу змусив на себе працювати та й цього разу підсунув «винагороду». Яке маскувалось під чергове завдання з пошуку магічної зброї.

Останнє що пам’ятаю – під ногами активувалось призовне коло. Призовне коло в світі, де магія не діяла…

Оце хтось сили не пошкодував.

– …а-а! – залишковий крик застряг у горлі, ніби його придавило поршнем, а тіло продовжувало тремтіти від надлишку сприйняттів, як його розтягли, побили, подрібнили до атомів і знову зібрали в купу під назвою "людина".

Ненавиджу магію. Як же я її ненавиджу. Це через неї – постійно проблеми. А ще від відеокамер, осколкової зброї та надто допитливих людей. До речі, забув, і від могутніх духів також.

– …а щоб його демони побрали, – просипів я у пильну кам’яну підлогу.

Ніколи. Ніколи більше не користуватимуся таким переміщенням. Це гірше за стаціонарний портал на порядок. Адже переміщення має бути м'яким та комфортним, хіба ні? Так би мовити, для захисту мандрівника. Втім, можливо це тільки я так на нього реагую.

Підвівшись, подивився на руки. Вони були… сині.

Я що помер? Знову?

Ущипнув себе за стегно. Ай, дідько, боляче. Тіло-то живе Тоді чому воно трясця – синє?

Перевірив усе що зміг, де не потребувалось люстерка: задер штанину, сорочку, навіть волосся помацав. І натрапив на невеликі ріжки.

– «Що це за демоняки? На кого це я перетворився?».

Натомість перекладач вловлював стороні звуки і видавав незрозумілі слова, ніби зламався.

– …,…демона? – зачепився він за найчастіше вживане мною слово.

– «Ви жартуєте? Тепер і в лайці обмеження?».

Той, хто це промовив виявився магом. Ну, звісно, хто б сумнівався.

Поруч з ним ще троє. У кожного в руці довга тростина. Дивно, начебто не старі ще, а на ціпок спираються. А той, у блідо-зеленому балахоні, взагалі кульгавий. І погляд такий, ніби ладен мене голими руками порвати. Гаразд, так його й називатиму, Блідим. Он того, Чорним, бо в чорному вбрані, того Синім, хоч вбрання й не зовсім синє, а радше темне, проте одного темного мені досить.

А дрібну дівчину охрещу Блазнем, тому, що подібні яскраві поєднання червоного та зеленого тільки блазні носять.

А чого вони стоять, мов в рот води набравши? Чекали не на мене? Точно, то-то обличчя такі ніби в каструлі жиле ожило. І до чого ж привабливі, сволоти… аж плювати хочеться.

Я й плюнув.

Плювок застиг у повітрі й мокрою плямою потік донизу, мов слиз. Невидима стіна? Очікувано.

Доторкнувся, постукав, ніякої віддачі немає. А якщо кулаком? Ух, боляче, це набагато міцніше за скло. Не те що б я руками скло колись трощив, а ось ногами. Але магічна перепона з честю витримала цей тест, а я ні. Лише ногу собі відбив.

Помацав коло, в якому опинився, і з'ясував, що його радіус всього на кілька сантиметрів перевищує розведені в бік руки.

Ілюзія свободи.

Перевів погляд на стелю. Шкода, що я магії вже не бачу. Можливо, десь там є вихід чи бодай щілина. Адже повітря сюди якось потрапляє. А якщо ні, я ризикую тут задихнутися. Доведеться звільнятися самотужки, або ж дочекатися якихось дій від тих, хто мене призвав.

І чого це маги зволікають? Випускайте, давайте, раз прикликали.

Біля входу я помітив ще одного мага – жінку в яскраво-жовтій сукні. Охрестив її Жовтяночкою. Тепер усі п’ятеро зібралися разом і про щось радилися, інколи невдоволено позираючи на мене. Проте, з їх слів я розумів від сили одне з десяти, та й те було пов’язане з демонами.

Нажаль, перекладач ще не встиг налаштувався на їхню мову, видаючи малоінформативні уривчасті слова. За словами кіборга, який його створив: «Це передовий винахід мого світу, що на порядок перевершує твій магічний аналог. Він може перекласти мову будь-якої істоти, яка володіє розумом». Може й так. Проте, я не дуже довіряю його словам.

По-перше, мову тварин він не перекладає, хоч вони теж мають розум і спілкуються між собою.

По-друге, живі артефакти для нього все одно що стіна. За винятком тих, хто й так розмовляє по-людському.

Несподівано, пана Жовтянка направила ціпок у мій бік.

 Камінь на його кінці спалахнув жовтим.  Навколо нього закрутилися символи – химерні, круглі, схожі на сніжинки. І в мене спрямованим широким потоком полетіли іскри.

Ні ухилитися, ні відскочити вбік. Хіба що пригнутися, ставши на коліна… але це виглядатиме, ніби я схиляюсь перед ними. Хоча, відверто кажучи, не вперше. Не схилятися, звісно, а вдавати покору.

Вони досягли перешкоди і розтеклися по всій її поверхні, роблячи видимою.