Глава 1. Чоганши та храм відринутого бога Ірива

Вони розбили табір недалеко від підніжжя покинутого храму. На Старих Землях їх було багато – осиротілі руїни минулого, покинуті та поглинуті навколишнім лісом. Та цей виявився більш-менш цілим. Міцні стіни з барельєфами протистояли часу, покрившись тонким шаром моху, як бронею.

Відлуння минулої релігії. Втім, вона все ще мала своїх послідовників.

Один із тих, хто досі зберіг її в собі стояв навколішки перед храмом та молився. Постать Чоганши було нерухомим, як у кам’яної статуї. Поруч знаходилось підношення, в вигляді прозорого глека з мармуровою рідиною. Пошана, яку він раніше не міг проявити із-за заборони, а тепер робив це на кожному порозі, ніби просив прощення і жадав, щоб на його молитву відгукнулися.

І доки не закінчить, нікого до середини не пустить. Всі звикли до того, що таким фанатиком краще не сперечатися.

По крайній мірі, так вважав Сайкі. Для засвоєння цього уроку вистачило кілька сутичок, де жрець здолав його хитрістю та досвідом, незважаючи на різницю у зрості. Проте, то було на початку подорожі, зараз же перевага належала воїнові. Але не завдяки його особистій силі, а лише за рахунок сукупності сили слуг, яких він мав.

Вітер доніс до них відлуння молитви, яку промовляв жрець, в якій чулось водночас відданість і відчай.

Мимоволі прислухавшись, слідопиту Еланім, навіть стало його шкода, настільки віддано служити тому, хто вже давно не відповідає на молитви, може лише фанатична людина, або дурень. Вона схилялась до останнього. І все ж десь в глибині вона йому заздрила – такої міцної віри їй ще не доводилося бачити.  

Проте дівчина вірила слухам, тому саме із-за них досі не наважилась вступити до жодного храму і погодилась супроводжувати жреця з храму Ірива, цілительку з храму Імори та воїна з храму Вона, тільки заради винагороди. І ось строки найму добігають кінця, а вони ще не знайшли того за чим прийшли. То ж скоро все вирішиться. Тут і зараз, десь всередині теплилось саме таке відчуття. Може воно й у всіх інших теж виникло, адже ніхто не заважав Чоганшиі.  Не кепкував та не підганяв.

Але така атмосфера не могла тривати довго.

– Мені здається, чи цей храм відрізняється від інших? – з прихованою цікавістю промовив Сайкі, воїн у блідо-зелених шкіряних обладунках, із салатовими прожилками. Віні визнавав лише одного бога, вважаючи решту заслабкими.

– Коли ввижається – молитися треба, – підстьобнула його цілителька Еріка, яскрава, як сонце на тлі похмурого лісу та сірого храму.

– Та вже, – буркнула Еланім. Вона навпаки, легко розчинялася в густині лісу, зливаючись з навколишнім фоном. І тільки червоні плями видавали її присутність.

– Не подобається мені це місце, – раптово поскаржився Сайкі.

– Тобі будь-який храм Ірива не подобається, – відказала Еріка не дивлячись на нього.

– Не будь-який. Зруйнований мене цілком влаштує.

– Тільки при Чоганши цього не говори, – попередила вона з ноткою іронії.

– А навіщо? – знизав плечима Сайкі. – Він й так знає про моє ставлення що до його бога.

У цей момент вітер налетів з боку храму, прохолодний, із запахом старої крові та каменю. Двері рипнули – чи то від протягу, чи від чогось іще.

І Еланім уперше за весь час здалося, що храм сам дивиться на непрошених відвідувачів, мов живий.

П'ятий член групи, як завжди не втручався в дружню суперечку, намагаючись триматися трохи осторонь. Його взагалі не мало б тут бути, його ніхто не наймав і жодному храму він не належав. Просто приєднався до групи, щоб перетнути Старі Землі. Але з часом Генсіну стали доручали все більше завдань, а згодом і зовсім брати з собою в розвідку.

Правду кажучи, майстер зілля взагалі не повинен був брати участі в боях, але наявність бойової навички диктувала свої умови.

Нарешті жрець перестав молитися, піднявся з колін і першим увійшов до храму. Ніби пастир, що привів нових вірян до обителі свого божества. Сайкі відразу відігнав це безглузде порівняння. Якби храм ще краще зберігся, він би нізащо не переступив його порогу – вважаючи подібну дію зрадою власної віри.

На вході Сайки навмисне осяяв себе знаком бога Вона, покровителя воїнів. Не гримнув грім, його не вдарило блискавицею, лише протяг прогнав засохле листя. Воїн посміхнувся. В той час, як Генсін та Еланім синхронно глянули на нього з осудом.

– Давайте, пошукаємо що-небудь, – Еріка запустила під склепіння сріблястого метелика. Відразу посвітлішало.

– Навряд чи тут знайдеться щось варте уваги, – мовила Еланім і провела долонею по шорсткій стіні, звідки хтось давно зірвав мозаїку або кольорове скло.

– Шкода, а я б не відмовився відколупати пару-трійку камінчиків, – зауважив Сайкі.

– Досить провокувати Чоганши, – шикнула на нього Еланім, озираючись на жерця.

– Та йому все одно. Правильно?

Насправді Чоганши було далеко не байдуже, просто він чудово відчував різницю в силі. Тому сприймав його слова, як чергове випробування своєї віри.

Поступово група розсіялась по залу, занурившись у власні думки.

Попри те що храм здавався давно покинутим, Чоганши охоплювало тривожне передчуття. Він вже побував у багатьох святинях Ірива. І в кожному відчувалася порожнеча. Окрім цього.