Вікно

«Треба збиратися до сну», — подумала жінка. Прийняла душ, почистила зуби, вдягла піжаму.

За вікном вечоріло. Сутінки поволі наповнювали кімнату. Надворі загорілися вуличні ліхтарі.

Жінка увімкнула торшер, посунула стілець ближче до вікна й трохи посиділа, дивлячись на вечірні вогні. Потім заcмикнула штори і умостилася в ліжку з книжкою.

Втома взяла своє, і невдовзі вона заснула.

Наступного вечора все повторилося. Душ, піжама, стілець, штори.

І наступного...

Щовечірній ритуал підсумовував день, вгамовував думки й повертав спокій.

Одного ранку жінка прокинулася, підійшла до вікна і звично розсунула штори.

Її погляд уперся в стіну. Вікна не було.

Вона розгублено озирнулася. Засмикнула штори і пішла до ванної. Довго чистила зуби, вмивалася, розчісувалася — з надією, що їй привиділося.

Коли вона повернулася в кімнату і знову розсунула штори, картина не змінилася  — за ними чекала лише глуха стіна.

Жінка повільно опустилася на стілець. Потім забралася на нього з ногами і почала досліджувати стіну руками: очам вона вже не довіряла.

Стіна була прохолодна, гладенька, в деяких місцях шорстка. Це справді була стіна.

Жінка зістрибнула на підлогу і знову засмикнула штори. Це було занадто.

Проте вона зібралася й пішла у своїх справах.

Коли ввечері повернулася додому, все у квартирі було як завжди: торшер біля ліжка, стілець — біля вікна, тільки штори були засунуті. І що за ними — невідомо.

Жінка повечеряла, прийняла душ, почистила зуби, вдягла піжаму.

Потім трохи постояла в дверях і винесла стілець у коридор.

Наступний ранок був сонячним і обіцяв хороший день. Вона просто розсунула штори і впустила його до квартири.

© Наталія Лещенко, 2026