Стілець

Стілець був дерев’яний, із бука. Його легкість, гарно підігнані деталі, заокруглені форми ніби допомагали чоловікові, що його ніс.
Чоловік ішов шляхом, добре замощеним, прямим і знайомим. Ішов уперед, час від часу озираючись.
Він деколи зупинявся, ставив стілець на дорогу і сідав перепочити. Зазвичай він вставав раніше, ніж ноги переставали боліти, підхоплював стілець і йшов далі.
Дорога раптом різко повернула вправо. Тобто вправо повернув той добре вимощений гостинець. А прямо виднілася ледь протоптана стежка.
Чоловік розгублено став на дорозі, поставив стілець і сів на нього. Він не дуже-то й втомився.
Черевики його були брудні й добре стоптані. Чоловік зняв їх, спочатку один, потім другий, уважно обдивився, ретельно витер пилюку і знову взувся.
Вечоріло. Він поліз у дорожню сумку, витягнув шматок хліба із сиром, воду, ліхтарик. Перекусив. Тоді поскладав усе назад, крім ліхтарика.
Підвівся, взяв стілець і пішов прямо.
Шлях не завдавав особливих прикрощів. Незручними були лише невеликі перешкоди під ногами: то камінь, то яма, то гілка. Він пішов повільніше, роздивлявся уважніше.
В якийсь момент втомився, поставив стілець, вмостився на ньому і заснув.
Йому наснився сон.
Уві сні стілець не залишився просто стільцем: він пустив коріння, відростив гілки, розпустив листя і став дуже монументальним у своїй непорушності. Гілки обвили його руки, коріння прикувало його ноги, листя закрило йому очі.
Чоловік здригнувся і прокинувся.
Він встав, потягнувся. Подивився на стілець, провів рукою по гладкій поверхні сидіння. Взяв дорожню сумку і пішов.
За десять кроків він озирнувся. Стілець стояв. Більше чоловік не оглядався.

© Наталія Лещенко, 2026