Парасолька

Маленька різнобарвна Парасолька смішно вовтузилась у сумці, чекаючи свого першого дощу.

«Яким він буде?» — думала вона. І що таке дощ, про який вона з дитинства чула від старших, поважних представниць свого виду?

Одні казали, що дощ — це страшно: після нього стає мокро, холодно й доводиться довго висихати. Інші лише сміялися й запевняли, що це весело, ніби купання в морі. А одна велика чорна парасоля із жахом згадувала вітер і грозу.

Словом, історії були різні — веселі й не дуже, та жодна не сподобалася нашій героїні. У неї була своя. Поки що — лише уявна...

Одного дня щось почало відбуватись. Нарешті її витягли із сумки. 

Тоді щаслива Парасолька розкрилася, розправила свої тугі спиці, натягнула міцне кольорове полотно й була готова до захоплених поглядів і заздрісних перешіптувань.

Вона була певна, що всі милуватимуться її яскравими барвами та із захватом передаватимуть знайомим і друзям незабутні враження про її неймовірну красу.

Але... нічого не сталося.

Її трохи покрутили, уважно оглянули й знову сховали до сумки.

Гірке розчарування охопило Парасольку. Вона розсердилася, ба, навіть обурилася. Вона стільки часу чекала цієї миті, стільки разів уявляла її, а нічого особливого не відбулося. Її просто даремно потурбували.

Невже це і було те, заради чого вона була створена? І невже вона так ніколи й не дізнається, що ж таке той дощ?

Парасолька ще трохи понервувала, та зрештою заспокоїлася.

З часом сумка стала для неї затишним маленьким прихистком. Тут теж було цікаво: час від часу з'являлися різні речі — Гаманець, Рукавички, Парфуми. Одного разу тут навіть побувало Яблуко.

Кожна річ, що потрапляла до сумки, розповідала свою неповторну історію. Із цих тихих розмов Парасолька дедалі більше дізнавалася про життя поза сумкою.

Невдовзі вона помітила: кожна річ мала своє призначення, виконувала важливу роль. Гаманець завідував грошима, Рукавички берегли руки від холоду, Парфуми чудово пахли, і навіть Яблуко вгамовувало голод...

Парасолька зітхнула й у відчаї вигукнула:

— А навіщо я? Кому я потрібна? Яка від мене користь? Яке моє призначення?

Гаманець пихато хмикнув і зверхньо сказав:

— Не всім щастить мати призначення.

Рукавички хором дбайливо прошепотіли:

— Та не переживай так, може, воно тобі й не потрібне.

Яблуко весело пирхнуло:

— От я цим узагалі не переймаюся. Може, мене сьогодні з'їдять.

А Парфуми пустили хмарку надзвичайно приємного аромату й зауважили:

— На все свій час...

І ось одного дня Парасолька почула незвичний шум.

Коли вона розправила свої спиці й натягнула тканину, на неї впали перші краплі. Це і був той самий дощ, про який вона стільки чула.

Шаленіла негода. Краплі били по її кольоровому полотну так завзято, ніби хотіли пробитися крізь нього. Тканина дедалі важчала від води. Здавалося, весь тягар дощу впав саме на неї.

Та все це відбувалося над Парасолькою. А під її мокрим, замученим полотном залишалося сухо й спокійно.

Між цими двома світами була надійна межа.

І все, що діставалося відважній Парасольці, зовсім не торкалося того, хто сховався під нею.

© Наталія Лещенко, 2026