Розділ 14. Мила мармизка

Розділ 14. Мила мармизка

Відправивши поліціянта за адресою Софілар, відьмочки поїхали далі до ЛаРоси.

– Ти думаєш, що треба просто залишити пакунок на порозі? – запитала Іванона.

– Тільки так, бо тоді нам обом доведеться слухати двогодинну лекцію, що ми вкрали її книгу та зазіхнули на святе, на Котосовчика, – мовила Лесіона, а Мєлка скривилася.

– Це точно. Просто лишаємо, тиснемо на дзвінок та тікаємо? Як завжди? – уточнила Іванона.

– Угу. Не перший раз же. Але дивись, будь ласка, під ноги. Не хочу, щоб сюрприз для ЛаРоси супроводжувався твоїм криком та ідіоматичними висловами, – попросила Лесіона.

– Ой, ніби ти ті вислови не використовуєш, – пирхнула Іванона.

– Використовую, але не на всю гучність та замість привітання, – додала Лесіона.

– Ото будеш мені тепер все життя згадувати? – буркотіла Іванона.

– Поки не передам у хороші руки. Ото шукай нареченого, щоб більше не чути мене, – відповіла Лесіона.

– Угу. Якби ж то було усе так просто.

– Ой, не наговорюй. У мене, часом, складається таке враження, що ти всіх навмисно розганяєш, щоб від мене нікуди не йти, – мовила Лесіона та натиснула на дверний дзвінок ЛаРоси. – Тікаймо!

Звісно, не обійшлося без пригод, бо Іванона таки через щось перечепилася.

– Мєлка, от чого ти в мене така довгонога лань, що твої ноги завжди кудись зачіплюються?! – почула голос Лесіони ЛаРоса, коли відкрила двері.

На порозі стояла гарна яскрава коробочка з великим бантом.

– Ну, побачимо, що там ті дві шкоди подарували цього року, – мовила ЛаРоса та з коробкою зайшла до своєї оселі. – Хлопці, погляньте, яку милу мармизку нам подарували на свято! – вигукнула ЛаРоса та витягнула з коробки руде кошеня у капелюшку Санти. – Манюня, ти ж, певно, голодний?

– Все, тут місію виконано, – видихнула Лесіона. – Поїхали далі. Хто у нас наступний у списку?

– Анніфео, – відповіла Іванона та завела трактор, який ожив новорічною мелодією замість гарчання. – ЛаРоса точно оцінить подарунок. От би ще подобрішала та свою книгу з заклинаннями подарувала. Або дала покористуватися.

– То треба було їй не кота, а лева дарувати, – відповіла Лесіона.

– Ну, леви ж з родини котячих. ЛаРоса може те кошеня так загодувати, що воно не гірше лева виросте, – усміхнулась Іванона та підморгнула сестрі.