Розділ 2. Халат з бубонцями

Розділ 2. Халат з бубонцями

– Угу, ідеальна керманичка, – бурмотіла собі під ніс Лесіона, підіймаючись зі снігу. – Не знаю, чого в тебе ще ті права не відібрали.

– Не заздри, – почувся голос Іванони, яка витрушувала з-за пазухи сніг. – Це все ти винна, бо погано тримала подарунки.

– Звісно, ти ж не визнаєш, що літати не вмієш. Тобі до лікаря треба піти, щоб зір перевірити. Треба ж було дерево не побачити, – обурювалася Лесіона.

– Та я якраз дерево й оминула, а з-за нього ось той вигулькнув, – показала пальцем Іванона на когось, чиї чоботи стирчали зі снігу.

– То ти когось таки збила?! Тебе не можна на мітлу саджати! – обурилася Лесіона та підійшла ближче до «чоботів», які стирчали із замету. – Вона хоч жива?

– Хто? – запитала Іванона.

– Жінка, яку ти збила!

– А чого ти думаєш, що то жінка? Он які лаписька, наче ласти, – безцеремонно мовила Іванона.

– А ти сама подумай: чоловік взимку у халаті по лісу буде ходити?

– Ну, якщо розмірковувати логічно, то тільки жінка пореться в ліс у халаті ще й на віслюку, – розмірковувала Іванона.

– А віслюк де?! – здивувалася Лесіона, озираючись довкола.

– Десь у снігу.

– Хутчіше відкопувати треба, бо засудять тебе за жорстоке поводження з тваринами, – попередила сестру Лесіона.

– Ну, а що жінку збила, то за це не засудять? – усміхнулась Іванона.

– А ти ще повумнічай, щоб хтось з дрона зняв оцю всю кросртєнь та у соцмережі виклав, – мовила Лесіона та пішла до тих чоботів біля яких ворушилося щось у снігу.

– О! Віслюк живий! – зраділа Іванона, бо з кучугури з’явилася голова тварини.

Лесіона підійшла до «жіночки» у халаті та почала її шарпати за той халат.

– Агов! З вами все добре?

– Ото ти дивна, – засміялася Іванона. – Людина з наполовину в заметі, а ти питаєш, чи все з нею добре.

– А що мені питати: чи жива? – закотила очі Лесіона. – Ти мене і так доводиш, а тут ти її серед лісу збила. Слухай, а у неї тут є бубонці, – тихіше мовила до сестри Лесіона.

– То це не вона, а він? – запитала Іванона.

– Чому ти вирішила? – запитала Лесіона.

– Ну, ти ж сама про бубонці згадала.

– Мєлка, от тобі скрізь ті бубонці ввижаються, тобі твій граф мало уваги приділяє? Тут на халаті якість дивні дзвіночки. Це якась мода нова? – здивувалася Лесіона.

– Ой, та що ти панькаєшся? Тягнімо її за чоботи. Бери ти за одну ногу, а я за другу, – запропонувала Іванона.

– Живодерка, – тихо мовила Лесіона.

– Я все чула, – буркнула Іванона та обидві відьми потягнули ноги за чоботи з кучугури.

Відьмам вдалося витягнути «жіночку» у халаті, яка таки виявилася не жіночкою. Сестри стояли над людиною у халаті та думали, що ж робити далі.

– Я ж казала, що там є бубонці! – мовила Іванона, тріумфуючи.

– Ой, давай не будемо перевіряти. Я тобі вірю на слово. Що робитимемо. Треба його до тями привести, надати допомогу, штучне дихання, – запропонувала Лесіона. – Опускайся, роби.

– А чого я? – обурилася Іванона.

– А хто його збив?

– То це що. Ти ж також на мітлі сиділа, – відповіла відьма.

– Мєлка, вимкни свого юриста. Ти ж любиш чоловіків старших за себе, – мовила Лесіона, розглядаючи срібну бороду та вуса чоловіка у халаті з бубонцями.

– Люблю, але не тих, хто у халаті по лісу ходить. Якийсь він дивний, – розмірковувала Іванона.

– Слухай, а він мені когось нагадує. От дуже нагадує. Борода, халат, віслючок...

– Миколай! – в один голос вигукнули відьми