Розділ 1. Начаклую подарунки

Розділ 1. Начаклую подарунки

– От де тебе носить? – обурилася Іванона.

– Та несу вже, несу, – відповіла Лесіона нетерплячій сестрі.

– Сподіваюсь, що ЛаРоса не одразу помітить, що її книга знову зникла, – мовила відьмочка.

– Ой, їй аж за шістьма драконами треба встигати дивилися. Було б у мене шість драконів, то я б про все на світі забула, – жартувала Лесіона.

– Давай книгу, будемо чаклувати подарунки, – розпорядилася Іванона. – Ну що не кажи, але я в тебе – геніальна сестра.

– Ой, як сама себе не похвалиш... – закотила очі Лесіона. – Якщо ЛаРоса побачить, що книга зникла, то я їй і скажу, що то була твоя ідея книгу поцупити.

– Ні, а що ти хотіла? Свята на носі, усім подарунки треба! Це ж треба бути олігархом, щоб всім встигнути подарунки купити. А так ми начаклуємо. На відьомську зарплату багато подарунків не купиш, – мовила Іванона.

– Коли ми з тобою чаклуємо подарунки, то я забуваю, що ми з тобою відьми, а уявляю, що ми феї, – замріяно мовила старша сестра.

– Ой, а феї від відьом тільки одним і відрізняються, – зі знанням сказала Іванона.

– І чим? Наявність крил? Мають чарівну паличку? – висунула свої здогадки Лесіона.

– Настроєм, Лесіоно, настроєм! – відповіла відьма. – Все, досить теревенити. Хто в нас там у списку перший? Кому і що будемо феячити? Ой, чаклувати.

– Ну, спочатку треба мамці щось придумати. І щось дуже хороше, щоб вона нас до куточка не відправила, що знову в ЛаРоси книгу вкрали, – мовила Лесіона.

– Хм, треба щось солідне, але й гламурне водночас, – додала Іванона.

– О! Ідея! – вигукнула Лесіона. – Треба піжаму теплу з Грінчем. Щоб дивилася на нього і усміхалася.

– Угу, або у дзеркалі шукала п’ять відмінностей, – хіхікала Іванона.

– Добре, що вона тебе не чує. Було б тобі, – зауважила Лесіона.

Відьмочки начаклували теплу піжаму та упакували її у яскраву велику коробку.

– А що це ти там крім піжами поклала? – запитала сестру Іванона.

– Ой, все будеш знати, швидко старітимеш, – відповіла Лесіона.

– Що поклала, зізнавайся, бо будеш знову перераховувати коробку, – злилася Іванона.

– Та ну тебе! Поклала мамці капці до піжами, – відповіла Лесіона, бо знала, що Мєлка не відстане.

– Хоч не білі? – запитала Іванона.

– Ти жарти жартуєш. Білі то для тебе, а Мамці – рожеві гламурні з лелітками, – відповіла Лесіона.

Відьмочки провели весь день разом, бо чаклували подарунки всім сестрам-відьмам.

– І як ми те все доставимо?! Сьогодні служба доставки не працює. Ворон взяв вихідний, а сорока бере втридорога, – бідкалася Іванона.

– Як? Як? А Нова пошта для чого? Головне з лісу все вивезти, та до відділення доставити, а там хай самі розбираються. Ми замовимо адресну доставку, то ще й гарні хлопці дівчатам зранку подарунки вручать, – запропонувала Лесіона.

– А чого ти мені постійно вороном помилки надсилала? Не могла також адресну доставку зробити, щоб якийсь красень і мене розбудив? – обурилася Іванона.

– Та нащо тобі той красень, якщо в тебе є цілий граф? – запитала Лесіона.

– У хазяйстві все згодиться. Гарна господиня завжди знає, що й куди прилаштувати, – усміхнулась Іванона.

– Ой, досить теревенити, пакуй все на мітлу, летимо хутчіше, щоб до закриття відділення встигнути, бо подумають сестри, що Миколай їм різочки принесе, – сказала Лесіона.

– А ти досі не поновила права на мітлу?

– Якби ж час був. Харизматичний Чортяка ввесь час на руках носить, то не треба мені та мітла, – похизувалася Лесіона.

– Треба взяти собі на замітку. Сідай та тримай міцно всі подарунки. Якщо хоч одну загубиш, то залишишся без свого подарунка, – пригрозила Іванона сестрі.

– А ти кермуй мітлою акуратно, то не загублю, – відповіла Лесіона.

Відьмочки сіли на мітлу та прилаштували усі коробки. Подарунків було так багато, що мітла не змогла злетіти високо та лавіювала між сосен.

– Мєлка, не жени! Оминай сосни, бо я очі закрила, бо гілля в обличчя б’є. Чи ти все те навмисно робиш? – запитала Лесіона, коли сестри летіли лісом до відділення з подарунками.

– Та я ідеальна керманичка мітли! Найкраща! – пихато мовила Іванона і у наступний момент обидві відьми, мітла та всі подарунки лежали у снігу, бо хтось таки врізався у щось...