Розділ 7. Граф

Трійця разом з охоронцем рушила до закинутої частини кладовища. Все заросло деревами, кущами. Атмосфера була моторошною, але не могла налякати сестер.

– Тут найдавніші поховання, – мовив сторож. – Тут є й аристократи, навіть графи зустрічаються.

– Графи?! – радісно вигукнула Іванона. – Хочу собі графа!

– Я вас привів, показав, то платіть, – нетерпляче мовив сторож.

– Дякуємо. Ось, тримайте, – сказала Лесіона, передаючи дві пляшки з вогняною водою, де плавав червоний перець. – А це за те, що не будете нам заважати.

Нізвідки у руках Лесіони з’явилася палка ковбаси, батон та баночка солоних огірочків.

Охоронець ледь не підстрибнув від щастя. Оце так удача! А якщо вони й захочуть щось там покопати, то хай молодь бавиться. Керівництву скаже, що то кроти порили. Ну, великі видалися цього року кроти. А що? Екологія тут хороша. Це ж не загазоване місто, а спокій і тиша. От кроти й розмножилися.

– Зрозумів, мене ви не побачите. Якщо що, то можете тут усе перекопати. Я вам ще якусь графиню можу до того графа порадити, – на радощах мовив сторож, притискаючи до себе платню, яку отримав від Лесіони.

– Не треба, в нас вже є графиня, – відповіла Лесіона.

– А чого це графиня? Королева! – образилася Іванона.

– Ой, біля королеви лежала, – закотила очі відьма. – Ти, в решті решт, обери, де копати будемо. Шукай свого графа. Он бачу є надпис французькою. Не бажаєш собі француза?

– Де?! – зацікавилася Іванона.

– Он, написано: Жерар де Білик, – показала на одну зі старовинних могил Лесіона.

– Ти знущаєшся?! Не треба мені ніяких дебіликів! – гаркнула Іванона.

– Добре, шукай сама, – відповіла Лесіона та пішла до Чотряки, який стояв неподалік та спостерігав за відьмочками.

– Без дебіликів обійду... – тільки й встигла мовити Іванона, як провалилася у яму. Коли вона з сестрою сперечалася, то ніколи не бачила нічого перед очима, а тут ще й темно і кущі під ногами. – А-а-а-а!

– Іваноно, де ти?! – почала хвилюватися Лесіона, бо почула крик сестри та не бачила її тепер.