Розділ 4. Котосов

– Та хіба я знала? Яйце то й яйце! – обурилася Іванона, але вже гризла себе, що так профукала дачу.

– А що сестра Хризантема подарувала? – вирішила змінити тему Лесіона.

– Хризантема надіслала якісь незрозуміле насіння, – знизала плечима Іванона.

– Чого це незрозуміле? Ти його посіяла?

– Звісно, що ні! – обурилася Іванона.

– Може вона тобі насіння хризантем, чи айстр надіслала? Квітувало б усе, а так в тебе нічого крім реп’яхів не росте, – мовила Лесіона.

– А якщо там кактуси? Що вона мені може надіслати ще?

– Так це ж класно було б! – вигукнула Лесіона. – Текілу б робила з кактусів.

– А її з кактусів роблять? – здивувалася Іванона.

– Поділишся насінням, скажу рецепт, – підморгнула Лесіона.

– Ні. Якщо з тобою поділюся, то всі до тебе будуть ходити за текілою. Сама посію і сама робити буду! – фиркнула Іванона.

– Роби-роби, – усміхнулася Лесіона. – Тільки побільше довкола лопухів посади, щоб було чим...

– Ти знову починаєш?! – завелася Іванона.

– Добре, мовчу. А що Кікімарт надіслала? – поцікавилася Лесіона.

– От вона – справжня улюблена сестричка! Не те, що ти! – показала язика Іванона. – Поглянь, яке люстерко мені подарувала, – мовила Іванона та дістала з-за пазухи люстерко на довгій ніжці. Як тільки відьмочки поглянули на люстерко, у ньому з’явилися фотографії файних хлопців. І таких гарячих, що відьмочки аж зашарілися.

– Оце б такого нареченого. Не бажаєш обміняти дзеркало на щось? – одразу ж поцікавилася Лесіона.

– Я що, геть дурна?! – Іванона заховала дзеркало знову за пазуху.

– Ну, може не геть, але трохи є, – відповіла Лесіона.

– Ах ти ж! Ма! – спробувала заволати Іванона.

– Стули пельку! Бо так і не начаклуємо нікого. Радій, що мамця книгу не відібрала. А як знову покличеш, то точно забере, – зауважила Лесіона.

– То що там чаклувати з тої книги? Он про драконів ЛаРоса сторінки вирвала. Може, попросимо її, щоб дала ті сторінки, а ми швиденько собі по дракончику начаклуємо? – янгольським голосочком заспівала Іванона.

– Угу, так вона тобі ті сторінки про драконів і віддасть. А як про Котосова дізнається, то стояти нам у куточку кілька років. Обом! – відповіла Лесіона.

– Подумаєш, був один фамільяр, а стало два. Вона ще доплатити нам повинна! – змінила тон Іванона.

– А це їй так скажи, а я погляну, що вона з тобою за Котосовчика зробить.

– Ну, я ж не винна, що Котосов був один, а нас двоє, – мовила Іванона.

– Не треба було його до себе тягнути, але вже що є, – відповіла Лесіона і їй на плече сіла біла сова. – Він мене обрав.

– Ні! Мене! – знову заволала Іванона, а поряд з нею з’явився дух кота.

– Ой! У тебе ж, навіть не Кіт, а дух Кота. Не треба було його так міцно обіймати, живодерко! Це ще тому жабу-принцу пощастило, що ти його не зацілувала, як кота, – мовила Лесіона.

– То й що! Хоч і дух, але ж є!

– Ти своєму духові скажи, щоб не ліз до мого Совчика. Мишей у лісі повно, а твій наглюка так і капостить, щоб мишу, спійману Совчиком, вкрасти. Фамільяр весь у хазяйку!

– Хто б казав! Ти і твій Совчик геть літати не вмієте! Думаєш, що я не знаю, що в тебе відібрали мітлу за порушення правил польотів? – виплюнула отруту Іванона, а її Котик став шкіритися.

– Ти за мене не переживай. Я дістануся туди, куди мені треба. Завжди знайдуться добрі нелюди, щоб мене підвезти, – відповіла Лесіона.

– То бери книгу і читай далі! Хто там ще є? – запитала Іванона.

– Так, це я вже читала: вампір, мумія... О, є водяник! – мовила Лесіона.

– Собі його забери. Це в тебе ноги й руки холодні, як у жаби, то тобі буде гарною парою, – відповіла Іванона.

– Дякую! Ти дуже добра, – скорчила мармизку Лесіона. – О! Тут є заклинання, як начаклувати джентльмена!

– Невже? І сторінки є? Бо знаючи ЛаРосу, вона таким не поділиться. Он й досі обіцяє Часожера, а де він?

Лесіона гортала сторінки у надії знайти заповітне заклинання. Її очі запалали вогнем, коли сторінки були на місці.

– Є! – вигукнули в один голос відьмочки. – Начаклуємо собі нареченого-джентльмена!