Розділ 2. Магічна книга

– Нареченого? – перепитала Ксюнесса.

– Так, – відповіла Іванона.

– У книзі є досить просте заклинання. Ми його прочитаємо і отримаємо нареченого, – пояснила Лесіона.

– Одного нареченого на двох? – запитала мамця, бо знала, що ці дві її донечки не могли поділити й соломинку, не кажучи вже про нареченого.

– Ми спочатку одного оживимо, а там далі буде видно, – відповіла Іванона, сподіваючись, що той наречений дістанеться їй. Лесіона також на нього мала плани, але думала, що спочатку треба подивитися, що ж з того чаклунства вийде, а потім вже називати оживленого нареченим.

– І що буде видно? Не сподобається, то другого будемо оживляти? – гмикнула Ксюнесса.

– Можна й так, – відповіла Лесіона.

– Добре, але коли його оживите, не кажіть, що я вас не попереджала. Чоловіки взагалі такі тендітні натури, що інколи не знаєш, чи з ними добре, чи без них, – філософськи відповіла мамця та розчинилася у хмарі.

– Я ж казала, що мамця дізнається про книгу, – мовила Іванеса, коли хмара зникла.

– А ти голосніше її клич, то ще більше дізнається, – мовила Лесіона. – Ябеда, прошепотіла відьмочка.

– Я все чула! – істерично вигукнула Іванона.

– А ти знову мамцю поклич, вона забере книгу і про нареченого можеш забути! – у манері сестри відповіла Лесіона.

– Ма... – почала було Іванеса, але швидко оговталася та вирішила змінити тему. – То що треба, щоб начаклувати того нареченого?

– Отак вже краще, – схвалила настрій сестри Лесіона, підняла книгу та розгорнула на потрібній сторінці. – Для того, щоб начаклувати нареченого є кілька заклинань. У змісті є: «Як начактувати вовкулаку», – почала Лесіона.

– Ой, ні! Він буде чухмаритися від бліх, вити на місяць. Такого щастя мені не треба, – забракувала варіант Іванеса.

– Та блохи з нього втечуть, як ти на нього репетувати почнеш. Ти ж не можеш нормально спілкуватися, а на ультразвук переходиш, – підколювала сестру відьмочка.

– Собі вовкулаку начаклуй! Хто там ще є?

– Так, далі: «Як начаклувати вампіра», – продовжувала читати Лесіона.

– Ні! Ще одного кровопивцю я не витримаю. Минулого мені на все моє вічне життя вистачило.

– Це ще питання, хто з вас більшою кровопивцею був, – підколола сестру Лесіона. – Думаєш, що ніхто не знає, що він блідий був, мав тільки шкіру та кістки через те, що ти ніяка господиня? Приготувати нічого не можеш путнього, от він кров пив, – била не в брову, а в око Лесіона.

– Ой, багато ти розумієш! Хто там ще є?

– Наречений-мумія, – продовжила читати Лесіона.

– Ні, не підходить. Це ж він весь час на дивані буде лежати. Це вважай, що він є, що його немає – ніякої різниці. Не треба мені такого нареченого, хай десь в іншому місці лежить, – мовила Іванона.

– Як знаєш. Тут ще є наречений-привид, – продовжила Лесіона, зацікавивши сестру. – Але тут складні інгредієнти.  Треба взяти десь луску дракона.

– О! А є наречений-дракон? Оце гарний кавалер! – зраділа своїй ідеї Іванона.

– Так, подивимося. Наречений дракон... Є! Сторінка сто п’ятдесят сьома, – мовила Лесіона та почала гортати сторінки.

– Що? Що там?! – нетерпляче заглядала у книгу Іванона.

– А нічого! Сторінки хтось вирвав, – мовила Лесіона, показуючи сестрі книгу з вирваними сторінками. – ЛаРоса для себе драконів приберегла.

– От жаднюга! Мам... – почала була волати Іванеса, але від погляду Лесіони передумала. – Я наступного разу скажу, щоб мамця ЛаРосу в куточок поставила. Хай знає, як магічні книги нівечити та драконів нахабно привласнювати!