Розділ 18. Таємниця вічного кохання

Розділ 18. Таємниця вічного кохання

– Я якось дуже просто увійшла у його життя та гармонійно там вписалася. Звичайно, ми пережили зустріч з його батьками. Знайомство з його мамою та кровопивцею татом. Його батько був шокований, наскільки вдало його син зробив мені операцію. Інший би пишався сином, а цей слимак засушений жодного доброго слова Левусику не сказав, тільки щелепу згубив від вражаючих результатів. Аж руки в мене чесалися перетворити його на якогось віслюка чи оленя. Але за мене помстився мій фамільяр. Максиміліан йому надзюрив у його туфлі. О, ви б чули, як тато Лева волав, а мій коханий тоді сказав, що коти – чудові емпати та добре відчувають людей.

– А мама Лева?

– Стара відьма? – поцікавилися мої друзі.

– А мама Левусика виявилася приємною жінкою. Ну, те, що усі жінки відьми, відомо кожному, але вона виявилася чудовою відьмою, а не гадюкою і не коброю. Ми швидко порозумілися. І тато Лева щоразу бісився, коли мій кіт-фамільяр лащився до його дружини. Якось так сталося, що яке б взуття чоловік не взув, йому завжди здавалося, що там мокро, навіть коли жодної тварини не було поруч. Пишаюся своїм фамільяром! Навчився таки чаклувати. Помстився за Лева.

А ми через два місяці одружилися. Скромне весілля без білої сукні та незнайомих гостей. Для чого? Я звикла до суконь чорного кольору. Мммм... Ви б вчили мої чорненькі спокусливі пеньюари. Левусику важко від них відірватися і саме через них він спізнюється на роботу. Я ж не винна, що вони так ідеально сидять на моєму новому шикарному тілі, що йому постійно хочеться їх з мене зняти.

Після весілля мені захотілося й інших людей зробити щасливими. Мені поряд з Левом хотілося співати, танцювати в літати. Я хотіла, щоб й інші дізналися та відчули, що означає щире кохання. Щоб й очі людей горіли вогнем, а серця билися в унісон. Тоді до мене й прийшла ідея відкрити шлюбне агентство. Ніколи не думала, що мені доведеться виступати у ролі Амурчика чи Купідона, але робота пішла. Мої клієнти були задоволені. Пари одружувалися і жили щасливо. І я щиро раділа, що доклала руку до їх подружнього життя. Ось вже майже п’ять років ми з Левом офіційно одружені і я шалено його кохаю. Наша любов горить племенем пристрасті та кохання.

– То в саму ж таємниця взаємного кохання? – запитала піратка, яка й собі хотіла щастя.

– Як не дивно, але таємниця взаємного кохання дуже проста, але й складна водночас. Потрібно поважати, довіряти, надихати свого коханого, бути підтримкою у найскладніші моменти, вселяти віру, коли руки опускаються, розуміти та дарувати надію, коли усі відвертаються, бути поруч не просто фізично, а єднатися думками. Мені пощастило зустріти істинне кохання. Хоч зустріла я його на сто сімдесят п’ятому році життя, але мені зараз здається, що не жила я раніше, а саме зараз моє життя набуло яскравих фарб і значення. Людина себе почуває інакше, коли кохає і кохана.

– Ну, ти, Елька, й вигадниця. Стільки нам локшини навішала, що тепер тиждень можна з вух знімати й їсти, – мовила дівчина у костюмі привида.

– А знаєш чому ти досі не маєш пари? – запитала я у цієї особи?

– І чому ж?

– Бо не віриш ти у дива! Кохання – справжнє диво! – відповіла я. – Я коли бачу свого Левусика у костюмі вампіра – моє серце вилітає, бо саме таким я побачила його вживу вперше.

– Скільки людині не було б років, її кохання живе і наповнює життя змістом, – мовила я. Я відчула теплу хвилю, яка огорнула мене та аромат парфумів коханого чоловіка, який сів поряд.

– Привіт, моя кохана відьмочко, – мовив мені на вушко Лев у костюмі вампіра, у якому він був до біса сексуальним та привабливим. – Привіт усім! – звернувся до моїх друзів довкола. Так, дівки! Щелепи підібрали! Негоже так витріщається на чужих чоловіків! Половина з вас вже заміжні. Лев – мій! Я його левиця!

– Привіт, коханий! – мовила я своєму чоловікові? – Чому ти тут?

– Скучив! – щиро відповів мій чоловік та поцілував мене у шию, імітуючи укус. – Не вистачає мені твоєї крові.

– Яка ж ви гарна пара! – мовила жінка, яка притискалася ближче до свого чоловіка, якому раніше дала ляпаса через мене.

– Що не кажіть, а я вірю в розповідь Елі! Якою б фантастичною і дивовижною не була, – мовила дівчина у костюмі янгола.

– Так Геловін же!

– Саме час для таких історій!

– Це точно! І у щоденному нашому житті існують зелені гобліни, харизматичні кобелини, милі привиди, ротаті опудала та скриплячі кістками скелети. Але кожній хочеться свого пристрасного красунчика, якому тільки одному єдиному буде дозволено пити кров, щоб лишатися вічно молодою, – сказала подружка у костюмі дияволиці.

– Хочете вірте, хочете ні, але щирі почуття здатні творити дива! – мовила я, дивлячись в очі свого коханого вампіра та бачила там океан кохання.

Дякую, що прочитали цю веселу історію про Елю та Лева. У кожному жарті, є доля жарту))) то ж підтримуйте, надихайте, любіть та будьте коханими! І читайте;–)))