Розділ 11. Наречені: кістки та сіно

Розділ 11. Наречені: кістки та сіно

– Я з юних років була красунечкою. Великі зелені очиська, руді довгі коси, пухкі губки та й фігурою природа не обділила, так і чула за спиною завжди: «Відьма!». Вони не розуміли, що то був найприємніший комплімент для моїх вух. Моя прабабуся передала мені свій оберіг – залізне серце, яке зробив її коханий чоловік і сказала, що коли моє кохання буде щирим і взаємним, то це серце також запалає вогнем та почне битися. Я зробила з цього серця кулон, який завжди носила, і який зараз на мені.

Бачите, як горить вогнем із середини, а якщо прислухатись, то можна почути, як це серце б’ється. Кохає мене мій вампірчик, ще один доказ. Але мій кулон не видав ані найменшої іскри, чи хоча б одного стуку, коли до мене сваталися інші наречені, а було їх, вже й не перелічити. Не впевнена, що пригадаю усіх, але про найцікавіші екземпляри обов’язково розповім.

Кожна дівчина любить, щоб за нею упадали, робили подарунки та казали компліменти.

Першим до мене сватався дуже імпозантний чоловік. Справжній джентельмен. Щоразу квіти цілими оберемками дарував, був таким уважним, компліменти з нього, наче пісок, так і сипалися. Для мене нічого не шкодував. Тільки на руках не носив.

– І чого не пішла за нього?

– Бідний був?

– Негарний?

– І як його звали? – знову купа питань звалилася мені на голову.

– Усе по черзі. Звали його граф де Борак. Багатющий, аж страх. Завжди у костюмі чи смокінгу, у білих рукавичках та шляпі.

– То чим не вгодив той граф?

– Чи старий був? – перебивали мене питаннями дівчата.

– Граф де Борак був скелетом графа де Борака.

Аристократичний такий, з гарними манерами, але не лежала моя душа до нього, серце не тьохкало. А Сократ постійно співав про нього коломийку:

«Ото ж цей жених прекрасний:

 Ні шкіри, ні м’яса,

 Я б ніколи не подумав,

 Що до кісток ти ласа!

 Його пси всього розтягнуть,

 Будеш ти шукати,

 Доведеться чоловіка

 По кістках збирати.»

А я, як уявила собі, що йдемо ми по вулиці, собака пробіг та вкрав у нього одну з кісток, а мені що робити? Тільки за собаками мені не вистачало бігати. Ще й скрипів при ходьбі, мов старе крісло. А потім виявилося, що усі ті квіти, які він приносив, він на цвинтарі збирав, а його великі багатства те, що розкопав у могилах і зняв з мерців. Для чого мені чоловік-злодій? 

А наступний мій наречений мав яскравий вигляд. Його різнокольоровий одяг не приваблював, а відлякував усіх, бо був він городнім опудалом.

Такий м’який з великими очами, що дивляться прямісінько на тебе, з руками, розкинутими в різні сторони та зашитим ротом. Спочатку мені сподобалось, що мій наречений такий загадковий, мовчазний. От була у ньому якась така таємниця. Але він одразу не вгодив чимось Сократу, як його побачив, то одразу згадав Козловського:

«Писав Шевченко не про вас,

Ви зовсім різні й різний час!

Строкатий одяг і ковпак

Набитий сіном цей козак!»

Ну, не повірила я тоді Сократу, ще молода дурна була. Думала, що це ж мені з ним жити, а не воронові. Водив він мене на побачення у поле, на город та показував, що, де росте. Такий господар був, усе в нього на городі родило, але мовчав, мов пень. От я подумала, взяла й рота його зашитого розпорола. Та щоб чорти мене вхопили! Для чого я, давбня така, то зробила?! І почало те опудало так волати, що усі птахи в небо здійнялася. Я як уявила, що оцей крик на мене щодня чекає, взяла голку та знову йому ту ротяку зашила. Немає чого волати на дівчину, якщо вона і сама може рота відкрити. Відправила я оте опудало подалі, на город. Хай стоїть та ворон ганяє. Ой, не дарма він Сократу не сподобався. А далі до мене сватався...

Як думаєте, хто був наступний?