Розділ 3. Коханий з газети

Розділ 3. Коханий з газети

– У свого майбутнього чоловіка я закохалася ще до того, як він мене побачив, – знову повела свою розповідь. – Якраз я вкотре намагалася приготувати зілля кохання у ніч Геловіну, коли трапляються усілякі дивовиська, та потягнулася за папірцем, щоб розвести вогонь. До моїх рук потрапила газета, а на першій шпальті ВІН. Дівчатка, побачила і одразу пропала! Такий привабливий, видний, харизматичний, але був, чомусь, на тому фото, що в газеті, страшенно сумний. Очі були зажурені та якісь тьмяні. Я відчула, що він – моя доля, що я мушу запалити його очі, щоб горіли вони поряд зі мною, щоб сяяли, щоб іскри у всі сторони! Взяла я ту газету, понесла ближче до світла та прочитала, що моє газетне кохання ніхто інший, як Лев Невмержицький. І як писав якийсь журналюга (щоб на нього швидка Настя напала!), найвідоміший у Києві бабій, мажор та пластичний хірург-невдаха, якого батько позбавив спадку та назвав не інакше, як кровопивцею!

І мені так прикро стало за нього, за мого Лева коханого. Який він бабій? Що на нього дівки вішаються, мов білизна на сушарку – чиста правда, але не бабій Левусик мій. Який він мажор? Те, що гроші є, то він сам заробив, не дарма в університеті вчився та з відзнакою закінчив ще й бюджет. Де ви бачили мажора, який на бюджеті сам вчився та жодного хабара за весь час навчання не дав? Це Левчик мій невдаха? (Ні, той журналюга точно вбиральню рознесе!) – у той момент думала я. – Невдаха? Це якщо якійсь курці не сподобалося, що він з її губ зробив курячу дупу, як вона й хотіла, то це її проблеми. Він попереджав, що якщо зробити їй ще одну операцію, то будуть закриватися або очі, або рот. По черзі, а не одночасно. Вона ж, навіть, розписку написала, що розуміє та погоджується з усіма наслідками. Курка дзьобата! Але кому ти доведеш, якщо у дівулі крутий татусик? – перевела подих, бачу дівчатка притихли та уважно слухають. Он і офіціант недалеко притулився й собі вушка нашорошив.

– Я вирішила, що просто мушу, що зобов’язана зробити все, щоб очі Лева не були такими сумними. Я швиденько зібрала усі свої речі, прихопила необхідні зіллячка та всадила на свою мітлу одного зі своїх фамільярів, а другого запхала в сумку, бо він не захотів у Київ летіти. Ич, повітря йому там не подобається! Надто загазоване. Нічого, протигаз йому в дзьоб! От лечу я на мітлі своїй геловінської ночі і думаю про те, де ж мені шукати мого Лева? Як знайти у цілісінькому Києві посеред ночі?

– То в Києві і вдень важко когось знайти, а вночі ще важче, – мовила одна із подруг.

– Це добре, що на мітлі, бо зі столичними заторами, дісталася б Києва десь під ранок, – додав свої п’ять копійок офіціант, який таки примостився серед дівчат. Нє, рози і тюльпан! Але, хай сидить вже, он вже й подружка у костюмі одноокої піратки на нього око поклала.

– То як ти його знайшла?

– Де? – з усіх боків посипалися запитання.

– Мені серце підказало, куди потрібно летіли.

– Куди? На Лису гору? – не втримався чоловік, якому дружина зарядила раніше ляпаса, а тепер вони пересіли обоє ближче, щоб чути, що я розповідала.

Як думаєте, де знаходився коханий Елі?